Історія філософії

Не плутати з Філософією історії.

З лівого верхнього кута до правого нижнього: Сократ, Іммануїл Кант, Авіценна, Сіддгартха Ґаутама, Аді Шанкарачар'я та Конфуцій

Історія філософії — це систематичне вивчення розвитку філософської думки. Вона зосереджується на філософії як раціональному пізнанні, що ґрунтується на аргументації, хоча деякі теоретики також включають до неї міфи, релігійні традиції, та народну мудрість.

Західна філософія виникла із дослідження фундаментальної природи космосу в Стародавній Греції. Подальший розвиток філософії охоплював широкий спектр тем — від природи реальності та розуму до питань про те, як людям слід діяти та як досягати знання. У середньовічний період головна увага приділялася теології. Епоха Відродження ознаменувалася відновленням інтересу до давньогрецької філософії та виникненням гуманізму. Для нового часу було характерне посилення уваги до того, як створюються філософські й наукові знання. Нові ідеї цього періоду стали основою для Просвітництва, коли традиційні авторитети почали ставити під сумнів. Впливовими напрямами XIX—XX століть були німецький ідеалізм, прагматизм, позитивізм, формальна логіка, лінгвістичний аналіз, феноменологія, екзистенціалізм і постмодернізм.

Арабо-перська філософія зазнала сильного впливу давньогрецьких мислителів. Її розквіт припав на період Золотої доби ісламу. Однією з головних тем була взаємодія розуму та одкровення як двох сумісних шляхів до істини. Авіценна розробив всеосяжну філософську систему, що поєднувала ісламську віру з грецькою філософією. Після Золотої доби ісламу вплив філософських досліджень послабився — частково через критику філософії, висловлену Аль-Газалі. У XVII столітті Мулла Садра створив метафізичну систему, засновану на містицизмі. Ісламський модернізм виник у XIX—XX століттях як спроба поєднати традиційні ісламські доктрини з модерністю.

Індійська філософія вирізняється поєднанням інтересу до природи реальності, шляхів пізнання та духовного питання про те, як досягти просвітлення. Її коріння сягає релігійних писань, відомих як Веди. Подальший розвиток індійської філософії зазвичай поділяють на ортодоксальні школи, тісно пов'язані з вченнями Вед, і неортодоксальні школи, такі як буддизм та джайнізм. Впливовими напрямами, що базуються на цих традиціях, були індуїстські школи Адвайта-веданта та Нав'я-Ньяя, а також буддійські школи Мадг'яміка та Йогачара. У новий час обмін ідеями між індійською та західною думкою спонукав різних індійських філософів до створення всеосяжних систем, метою яких було об'єднати й узгодити різноманітні філософські та релігійні вчення.

Центральними темами китайської філософії були належна соціальна поведінка, управління державою та самовдосконалення. У ранній китайській філософії конфуціанство досліджувало моральні чесноти та те, як вони сприяють гармонії в суспільстві, тоді як даосизм зосереджувався на взаємозв'язку між людиною та природою. Подальший розвиток охоплював впровадження та трансформацію буддійських вчень, а також появу шкіл Сюаньсюе та неоконфуціанства. Для нового часу в китайській філософії було характерне її зіткнення із західною філософією, зокрема з марксизмом. Іншими впливовими традиціями в історії філософії були японська, латиноамериканська та африканська філософії.

Визначення та суміжні дисципліни

Історія філософії — це галузь дослідження, що вивчає історичний розвиток філософської думки. Її метою є подання систематичного й хронологічного викладу філософських понять і доктрин, а також філософів, які їх сформулювали, і шкіл думки, до яких вони належать. Це не просто збірка теорій, а спроба показати, як вони взаємопов'язані. Наприклад, деякі школи думки спираються на попередні теорії, тоді як інші відкидають їх і пропонують альтернативні пояснення. Суто містичні та релігійні традиції часто виключають із історії філософії, якщо їхні твердження не ґрунтуються на раціональному дослідженні та аргументації. Проте деякі теоретики трактують цю тему ширше, включаючи до неї філософські аспекти традиційних світоглядів, релігійних міфів і народної мудрості.

Історія філософії має як історичну, так і філософську складову. Історична складова зосереджується на тому, як філософська думка розвивалася протягом століть. Вона досліджує, які філософи дотримувалися певних поглядів і як на них впливали соціальний та культурний контексти їхньої епохи. Філософська складова, своєю чергою, оцінює розглянуті теорії з погляду їхньої істинності та обґрунтованості. Вона осмислює аргументи, що підтримують ці позиції, і аналізує їхні приховані припущення, роблячи філософську спадщину доступною для сучасної аудиторії, одночасно оцінюючи її подальшу актуальність. Деякі історики філософії зосереджуються переважно на історичному компоненті, розглядаючи історію філософії як частину ширшої дисципліни — інтелектуальної історії. Інші ж наголошують на філософській складовій, стверджуючи, що історія філософії виходить за межі інтелектуальної історії, адже її предметом є не лише історичний аспект. Залишається дискусійним питання, якою мірою історію філософії можна розглядати як окрему дисципліну, відмінну від самої філософії. Деякі теоретики вважають, що історія філософії є невід'ємною частиною філософії. Наприклад, неокантіанці, такі як Вільгельм Віндельбанд, стверджували, що філософія за своєю природою є історичною і що неможливо зрозуміти філософську позицію, не збагнувши, як саме вона виникла.

Тісно пов'язана з історією філософії історіографія філософії, яка досліджує методи, що їх застосовують історики філософії. Вона також цікавиться тим, як із часом змінювалися панівні погляди в цій галузі. Для вивчення історії філософії використовуються різні методи та підходи. Деякі історики зосереджуються переважно на філософських теоріях, підкреслюючи їхні положення та сучасну актуальність, а не історичну еволюцію. Інший підхід розглядає історію філософії як еволюційний процес, припускаючи поступальний розвиток від одного періоду до іншого, коли ранні теорії уточнюються або замінюються пізнішими, досконалішими. Інші історики прагнуть зрозуміти минулі філософські теорії як продукти своєї епохи, зосереджуючись на поглядах, яких дотримувалися давні мислителі, та на причинах, що стояли за цими поглядами, часто не переймаючись їхньою актуальністю сьогодні. Такі дослідники вивчають, як історичний контекст і біографія філософа вплинули на їхній філософський світогляд.

Ще однією важливою методологічною особливістю є використання періодизації, що передбачає поділ історії філософії на окремі періоди, кожен із яких відповідає одній або кільком філософським течіям, характерним для свого історичного відрізку часу. Традиційно історія філософії зосереджувалася переважно на західній філософії. Однак у ширшому розумінні вона охоплює й багато незахідних традицій, таких як арабо-перська філософія, індійська філософія та китайська філософія.

Західна

Західна філософія охоплює філософські традиції та ідеї, пов'язані з географічним регіоном і культурною спадщиною західного світу. Вона виникла у Стародавній Греції, згодом поширилася на Римську імперію, пізніше — на Західну Європу, а з часом охопила й інші регіони, зокрема Північну Америку, Латинську Америку та Австралію. Західна філософія, історія якої налічує понад 2500 років, бере свій початок у VI столітті до н. е. і продовжує еволюціонувати донині.

Античність

Західна філософія виникла у Стародавній Греції у VI столітті до н. е. Цей період умовно вважають завершеним у 529 році н. е., коли академію Платона та інші філософські школи в Афінах було закрито за наказом візантійського імператора Юстиніана I, який прагнув придушити нехристиянські вчення.

Досократики

Перший період давньогрецької філософії відомий як досократична філософія, який тривав приблизно до середини IV століття до н. е. Вивчення досократичної філософії може бути складним, оскільки багато оригінальних текстів збереглися лише у фрагментах і часто потребують реконструкції на основі цитат, знайдених у пізніших працях.

Ключовим нововведенням досократичної філософії була її спроба дати раціональні пояснення космосу як цілісності. Такий підхід контрастував із панівною грецькою міфологією, яка пропонувала теологічні інтерпретації — наприклад, міф про Урана та Гею — щоб підкреслити роль богів і богинь, яких продовжували шанувати навіть тоді, коли грецька філософія вже розвивалася. Досократики були одними з перших, хто поставив під сумнів традиційну грецьку теологію, прагнучи натомість запропонувати емпіричні теорії, що пояснюють, як виник світ і чому він функціонує саме так.

Фалес (прибл. 624–545 до н. е.), якого часто вважають першим філософом, прагнув описати космос у термінах першооснови, або архе. Він вважав воду цим первинним джерелом усього сущого. Анаксімандр (прибл. 610–545 до н. е.) запропонував більш абстрактне пояснення, стверджуючи, що вічна субстанція, відповідальна за створення світу, перебуває поза межами людського сприйняття. Анаксімандр визначав архе як апейрон, що означає «безмежне».

Геракліт (прибл. 540–480 рр. до н. е.) розглядав світ як такий, що перебуває у стані постійного руху, стверджуючи, що не можна двічі ввійти в ту саму річку. Він також наголошував на ролі логоса, який розумів як внутрішній порядок, що керує як внутрішнім світом людини, так і зовнішнім світом. На противагу йому, Парменід (прибл. 515–450 рр. до н. е.) вважав, що істинна реальність є незмінною, вічною та неподільною. Його учень Зенон Елейський (прибл. 490–430 рр. до н. е.) сформулював кілька парадоксів на підтримку цієї ідеї, стверджуючи, що рух і зміна є ілюзіями, як це показано в його парадоксі Ахілла і черепахи.

Іншою значною теорією цього періоду була атомістика Демокріта (прибл. 460–370 рр. до н. е.), який стверджував, що реальність складається з неподільних частинок, які називаються атомами. Серед інших видатних досократичних філософів — Анаксімен, Піфагор, Ксенофан, Емпедокл, Анаксагор, Левкіпп, а також софісти, зокрема Протагор та Горгій.

Сократ, Платон і Арістотель

Філософія Сократа (469—399 рр. до н. е.) і Платона (427—347 рр. до н. е.) спиралася на досократичну традицію, але також внесла значні зміни у фокус і методологію філософського пізнання. Сам Сократ нічого не писав, і його вплив значною мірою зумовлений враженням, яке він справив на сучасників, особливо завдяки своєму підходу до філософського дослідження. Цей метод, що часто здійснювався у формі сократичних діалогів, розпочинався з простих запитань, покликаних дослідити тему та критично осмислити приховані ідеї й припущення. На відміну від досократиків, Сократ менше цікавився метафізичними теоріями і більше зосереджувався на моральній філософії. У багатьох його діалогах досліджується питання про те, що означає вести доброчесне життя, розглядаючи такі чесноти, як справедливість, мужність та мудрість. Попри те, що Сократа вважають великим учителем етики, він не проголошував конкретних моральних доктрин. Натомість його метою було спонукати співрозмовників мислити самостійно та усвідомити власне невідання.

Платон (ліворуч) і Арістотель (праворуч) жестами ілюструють відмінності своїх поглядів як два засновники західної філософії (фрагмент із Афінської школи

Більшість відомостей про Сократа походить із творів його учня Платона. Праці Платона подані у формі діалогів між різними філософами, що ускладнює розмежування, які з висловлених ідей належать самому Сократу, а які є власними поглядами Платона. Теорія ідей Платона стверджує, що справжня сутність реальності полягає в абстрактних і вічних формах чи ідеях, таких як форми краси, справедливості та добра. Фізичний і мінливий світ чуттів, за Платоном, є лише недосконалим відображенням цих ідей. Ця теорія мала тривалий вплив на подальші погляди на метафізику та епістемологію. Платона також вважають одним із засновників психології. Він поділяв душу на три частини: розум, дух і бажання, кожна з яких відповідає за різні психічні явища й взаємодіє з іншими в різний спосіб. Крім того, Платон зробив вагомий внесок у розвиток етики та політичної філософії. Також саме Платон заснував Академію, яку часто вважають першою в історії установою вищої освіти.

Арістотель (384–322 рр. до н. е.), який починав як учень Академії Платона, став системним філософом, чиї вчення були викладені в трактатах із різних галузей, зокрема філософії природи, метафізики, логіки та етики. Арістотель запровадив багато технічних термінів у цих сферах, які збереглися у вжитку донині. Хоча він приймав платонівське розрізнення між формою (ідеєю) та матерією, Арістотель відкидав ідею, що форми можуть існувати незалежно від матерії, стверджуючи натомість, що форма і матерія є взаємозалежними. Ця дискусія стала центральною для проблеми універсалій, яку згодом обговорювали багато філософів. У метафізиці Арістотель запропонував систему основних категорій буття як засіб класифікації та аналізу різних аспектів існування. Він також увів поняття чотирьох причин, щоб пояснити, чому в природі відбуваються зміни та рух. Наприклад, згідно з його телеологічною причиною, все в природі має мету або ціль, до якої воно рухається. Етичне вчення Арістотеля підкреслює, що доброчесне життя полягає у вихованні чеснот задля досягнення евдемонії — людського процвітання. У логіці, він кодифікував правила правильних висновків, заклавши основу формальної логіки, яка впливала на філософію протягом багатьох століть.

Елліністичний та римський періоди

Після Арістотеля антична філософія пережила піднесення ширших філософських напрямів, таких як епікуреїзм, стоїцизм та скептицизм, які разом відомі як елліністичні школи думки. Ці напрями зосереджувалися переважно на питаннях етики, фізики, логіки та епістемології. Цей період розпочався зі смертю Александра Македонського у 323 р. до н. е. і мав свій основний вплив до кінця Римської республіки у 31 р. до н. е.

Епікурейці розвинули й удосконалили ідею Демокріта про те, що природа складається з неподільних атомів. В етиці вони розглядали насолоду як найвище благо, проте відкидали уявлення про те, що розкіш і потурання чуттєвим задоволенням ведуть до тривалого щастя. Натомість вони відстоювали виважену форму гедонізму, за якої просте життя, позначене спокоєм і душевною рівновагою, є найкращим шляхом до щастя.

Стоїки відкидали гедоністичне світобачення, стверджуючи, що бажання й відрази є перешкодами для життя відповідно до розуму та чесноти. Щоб подолати ці бажання, вони пропагували самовладання та ставлення байдужості.

Скептики зосереджувалися на тому, як судження та переконання впливають на добробут. Вони стверджували, що догматичні переконання спричиняють емоційні потрясіння, і радили утримуватися від суджень у питаннях, де неможливо досягти певності. Деякі скептики йшли ще далі, вважаючи, що таке утримання від суджень має стосуватися всіх переконань, припускаючи, що будь-яка форма знання є неможливою.

Школа неоплатонізму, яка виникла наприкінці античної епохи, бере свій початок у III столітті нашої ери і досягає розквіту в VI столітті нашої ери. Неоплатонізм успадкував багато ідей Платона й Арістотеля, творчо переосмисливши їх. Його центральна доктрина постулює існування трансцендентної та невимовної сутності, відповідальної за все суще, яку називають «Єдиним» або «Благом». З Єдиного постає Розум, що споглядає Єдине, а з нього, своєю чергою, виникає Душа, яка породжує матеріальний світ. Серед впливових неоплатоніків — Плотін (204–270 н. е.) та його учень Порфирій (234–305 н. е.).

Середньовіччя

Середньовічний період у західній філософії почався між 400 і 500 рр. н. е. і завершився між 1400 і 1500 рр. н. е. Головною відмінністю цього періоду від попередніх філософських традицій був наголос на релігійній думці. Християнський імператор Юстиніан наказав закрити філософські школи, зокрема і академію Платона. Унаслідок цього інтелектуальна діяльність зосередилася в межах Церкви, а відхилення від офіційної доктрини супроводжувалося значним ризиком. Через ці зміни деякі дослідники вважають цю епоху «темним віком» порівняно з попереднім і наступним періодами. Центральними темами цього часу були проблема універсалій, природа Бога, докази існування Бога та співвідношення розуму й віри. Рання середньовічна доба перебувала під значним впливом філософії Платона, тоді як у пізніший період домінували ідеї Арістотеля.

Аврелій Августин (354–430 рр. н. е.) перебував під глибоким впливом платонізму й використав цей підхід для тлумачення та пояснення ключових понять і проблем християнської доктрини. Він прийняв неоплатонічну ідею про те, що Бог, або першоджерело, є добрим і водночас незбагненним. Це спонукало його звернутися до проблеми зла, а саме до питання, як зло може існувати у світі, створеному благим, всезнаючим і всемогутнім Богом. Пояснення Августина зосереджувалося на концепції свободи волі: Бог, за його твердженням, наділив людей здатністю обирати між добром і злом, а також відповідальністю за цей вибір. Августин також зробив значний внесок в інші галузі, зокрема у формулювання доказів існування Бога, розроблення теорії часу та вчення про справедливу війну.

Боецій (477–524 рр. н. е.) виявляв глибокий інтерес до грецької філософії. Він переклав багато праць Арістотеля та прагнув інтегрувати та узгодити їх із християнською доктриною. Боецій розглядав проблему універсалій та розробив теорію для гармонізації поглядів Платона та Арістотеля. Він стверджував, що універсалії в одному сенсі існують у розумі без матерії в одному сенсі, але в іншому — існують у матеріальних речах. Ця ідея вплинула на подальші середньовічні дискусії щодо проблеми універсалій, спонукавши номіналістів стверджувати, що універсалії існують лише в розумі. Боецій також досліджував проблему Трійці, розглядаючи християнське вчення про те, як Бог може існувати одночасно як три особи — Отець, Син і Святий Дух.

Схоластика

Пізній етап середньовічного періоду був позначений домінуванням схоластики — філософського методу, що перебував під сильним впливом арістотелівської філософії та характеризувався систематичним і методологічним дослідженням. Посилений інтерес до Арістотеля в цей період був значною мірою зумовлений арабо-перською традицією, яка зберегла, переклала та інтерпретувала багато його праць, які були втрачені в західному світі.

Ансельм Кентерберійський (1033–1109 рр.) часто вважається засновником схоластики. Він розглядав розум і віру як взаємодоповнювальні складники, кожен з яких залежить від іншого для повнішого розуміння. Ансельм найбільш відомий своїм онтологічним доказом існування Бога, у якому він визначав Бога як найвеличнішу з мислимих істот і стверджував, що така істота повинна існувати поза розумом. Він постулював, що якби Бог існував лише в думці, то він не був би найвеличнішою з мислимих істот, оскільки істота, яка існує в реальності, більша за ту, яка існує лише в думці. П'єр Абеляр (1079–1142) так само наголошував на гармонії між розумом і вірою, стверджуючи, що обидва походять з одного божественного джерела, а тому не можуть суперечити одне одному. Абеляр також був відомий своїм номіналізмом, згідно з яким універсалії існують лише як ментальні конструкції.

Тома Аквінський розробив всеохопну систему схоластичної філософії.

Тома Аквінський (1224–1274 рр. н. е.) часто вважається найвпливовішим середньовічним філософом. Спираючись на арістотелізм, Аквінський розробив комплексну систему схоластичної філософії, що охоплювала такі галузі, як метафізика, теологія, етика та політична теорія. Багато його ідей були зібрані у фундаментальній праці «Сума теології». Ключовою метою у творіннях Аквінського було показати, як віра і розум діють у гармонії. Він стверджував, що розум підтримує й підкріплює християнські догмати, однак віра в Боже одкровення все ж необхідна, оскільки сам розум не здатний осягнути всі істини. Це особливо стосується тверджень, таких як вічність світу та складний взаємозв'язок між Богом і Його творінням. У метафізиці Аквінський постулював, що кожна річ має два аспекти: сутність і існування. Розуміння речі передбачає осягнення її сутності, що можливе без усвідомлення того, чи існує вона насправді. Проте у випадку з Богом Аквінський твердив, що його існування тотожне Його сутності, що робить Бога унікальним. В етиці Аквінський уважав, що моральні принципи вкорінені в людській природі. Він вважав, що етика полягає у прагненні до добра, а людина як раціональна істота має природну схильність прагнути добра. У природній теології відомі п'ять доказів існування Бога Аквінського є п'ятьма аргументами на користь існування Бога.

Дунс Скот (1266–1308 рр. н. е.) критично осмислював багато ідей Томи Аквінського. У метафізиці Скот відкинув твердження Аквінського про реальне розмежування між сутністю та існуванням. Натомість він стверджував, що це розрізнення є лише формальним, тобто сутність і існування — це два аспекти речі, які неможливо відокремити. Крім того, Скот висунув твердження, що кожна окрема сутність має унікальну індивідуальність, відому як гецейність, яка вирізняє її з-поміж інших сутностей того самого виду.

Вільям Оккам (1285–1347 рр.) — один із останніх філософів-схоластів. Він відомий формулюванням методологічного принципу, відомого як «бритва Оккама», який застосовується для вибору між конкуруючими поясненнями одного й того самого явища. «Бритва Оккама» стверджує, що слід надавати перевагу найпростішому поясненню — тому, яке передбачає існування меншої кількості сутностей. Оккам застосовував цей принцип для аргументації на користь номіналізму та проти реалізму щодо універсалій, стверджуючи, що номіналізм є простішим поясненням, оскільки не потребує припущення про самостійне існування універсалій.

Відродження

Період Відродження розпочався у середині XIV століття й тривав до початку XVII століття. Цей культурний та інтелектуальний рух зародився в Італії та поступово поширився на інші регіони Західної Європи. Ключовими рисами Відродження були відновлений інтерес до давньогрецької філософії та становлення гуманізму, а також зміщення уваги в бік наукового пізнання. Це являло собою помітний відхід від середньовічного періоду, який був зосереджений переважно на релігійних і схоластичних традиціях. Ще однією важливою зміною було те, що інтелектуальна діяльність більше не була так тісно пов'язана з Церквою, як раніше; більшість вчених цього періоду не були священнослужителями.

Важливим аспектом відродження давньогрецької філософії в епоху Відродження стало відновлене зацікавлення вченням Платона. Цей платонізм епохи Відродження залишався у межах християнської теології та часто мав на меті показати, що філософія Платона сумісна з християнськими доктринами та може бути до них застосована. Наприклад, Марсіліо Фічіно (1433–1499) стверджував, що душі є ланкою між сферою платонівських ідей та світом чуттєвого досвіду. Згідно з Платоном, любов можна розуміти як драбину, що веде до вищих рівнів пізнання. Фічіно інтерпретував цю ідею в інтелектуальному сенсі, розглядаючи її як спосіб наблизитися до Бога через любов до знання.

Повернення інтересу до давньогрецької філософії в епоху Відродження не обмежувалося лише платонізмом; воно також охоплювало й інші школи думки, такі як скептицизм, епікуреїзм і стоїцизм. Це повернення інтересу було тісно пов'язане з піднесенням гуманізму епохи Відродження — світогляду, зосередженого на людині, який високо цінував академічні дисципліни, що вивчають людське суспільство і культуру. Ця зміна перспективи також включала бачення людей як справжніх особистостей. Хоча гуманізм епохи Відродження не був насамперед філософським рухом, він спричинив численні соціальні й культурні зміни, які вплинули на філософську діяльність. Ці зміни супроводжувалися також зростанням інтересу до політичної філософії. Нікколо Макіавеллі (1469–1527) стверджував, що ключовою відповідальністю правителів є забезпечення стабільності й безпеки. На його думку, вони повинні ефективно керувати на благо держави в цілому, навіть якщо суворі обставини вимагають застосування сили та безжальних дій. На противагу цьому, Томас Мор (1478–1535) уявляв ідеальне суспільство, що характеризується суспільною власністю, егалітаризмом і відданістю громадському служінню.

Епоха Відродження також стала свідком різноманітних розробок у філософії природи та науки, які допомогли закласти основу для наукової революції. Одним із таких досягнень був наголос на емпіричному спостереженні в науковому дослідженні. Іншим була ідея про те, що для розуміння цих спостережень слід застосовувати математичні пояснення. Френсіса Бекона (1561–1626 рр. н. е.) часто вважають перехідною фігурою між епохою Відродження та Новим часом. Він прагнув здійснити революцію в логіці та науковому методі у своєму творі Novum Organum, який був задуманий як заміна впливових праць Арістотеля про логіку. У своїй роботі Бекон, зокрема, розглядав роль індуктивного мислення в емпіричному пізнанні, яке передбачає виведення загальних закономірностей на основі численних окремих спостережень. Ще однією ключовою перехідною постаттю був Галілео Галілей (1564–1642 рр. н. е.), який відіграв вирішальну роль у коперниківській революції, стверджуючи, що в центрі Сонячної системи перебуває Сонце, а не Земля.

Ранній новий період

Філософія раннього нового періоду охоплює XVII та XVIII століття. Філософів цього часу традиційно поділяють на емпіриків та раціоналістів. Однак сучасні історики стверджують, що таке розмежування не є однозначним, а радше демонструє поступову градацію поглядів. Обидві школи мали спільну мету — встановити чіткий, суворий і систематичний метод дослідження. Такий філософський наголос на методі відображав прогрес, що одночасно відбувався під час наукової революції.

Емпіризм і раціоналізм відрізняються типом методу, який вони пропонують. Емпіризм зосереджується на чуттєвому досвіді як основі пізнання. На противагу цьому, раціоналізм наголошує на розумі, зокрема на принципах несуперечності та достатньої підстави, а також на переконанні в існуванні вроджених знань. Хоча акцент на методі вже був передбачений у думці епохи Відродження, він набув повного визнання лише на початку Нового часу.

У другій половині цього періоду виник рух Просвітництва, який спирався на ці філософські досягнення, щоб кинути виклик традиційним авторитетам та водночас утверджувати прогрес, індивідуальну свободу і права людини.

Див. також

• Порівняльна філософія

Джерела

• Adamson, Peter (10 лютого 2022). Byzantine and Renaissance Philosophy: A History of Philosophy Without Any Gaps, Volume 6 (англ.). Т. 6. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-266992-6. Процитовано 25 травня 2023.
• Adamson, Peter (September 2019). Medieval Philosophy. A History of Philosophy Without Any Gaps (англ.). Т. 4. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-884240-8. Процитовано 25 травня 2023.
• Adamson, Peter (2015). Philosophy in the Hellenistic and Roman Worlds. A History of Philosophy Without Any Gaps (англ.). Т. 2. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-872802-3. Процитовано 25 травня 2023.
• Anstey, Peter R.; Vanzo, Alberto (31 січня 2023). Experimental Philosophy and the Origins of Empiricism (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-009-03467-8. Процитовано 2 червня 2023.
• Baker, Patrick (29 вересня 2015). Italian Renaissance Humanism in the Mirror (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-107-11186-8. Процитовано 31 травня 2023.
• Barmann, Lawrence F. (27 квітня 1972). Baron Friedrich Von Hügel and the Modernist Crisis in England (англ.). CUP Archive. ISBN 978-0-521-08178-8. Процитовано 16 червня 2023.
• Beaney, Michael (20 червня 2013). The Oxford Handbook of The History of Analytic Philosophy (англ.). OUP Oxford. ISBN 978-0-19-166266-9. Процитовано 25 травня 2023.
• Blackson, Thomas A. (6 січня 2011). Ancient Greek Philosophy: From the Presocratics to the Hellenistic Philosophers (англ.). John Wiley & Sons. ISBN 978-1-4443-9608-9. Процитовано 28 травня 2023.
• Buren, Franziska van (20 березня 2023). Aristotle and the Ontology of St. Bonaventure (англ.). Leuven University Press. ISBN 978-94-6270-356-8. Процитовано 17 червня 2023.
• Camus, Albert (2007). Christian Metaphysics and Neoplatonism (англ.). University of Missouri Press. ISBN 978-0-8262-6622-4. Процитовано 28 травня 2023.
• Catana, Leo (5 липня 2013). Philosophical Problems in the History of Philosophy: What Are They?. У Laerke, Mogens; Smith, Justin E. H.; Schliesser, Eric (ред.). Philosophy and Its History (англ.). Oxford University Press. с. 115—133. doi:10.1093/acprof:oso/9780199857142.003.0007. ISBN 978-0-19-985714-2. Процитовано 21 березня 2024.
• Chambre, Henri; Maurer, Armand; Stroll, Avrum; McLellan, David T.; Levi, Albert William; Wolin, Richard; Fritz, Kurt von (2023). Western philosophy. www.britannica.com (англ.). Архів оригіналу за 13 травня 2021. Процитовано 30 травня 2023.
• Chimisso, Cristina (11 лютого 2016). Writing the History of the Mind: Philosophy and Science in France, 1900 to 1960s (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-78815-6. Процитовано 25 травня 2023.
• Copleston, Frederick (1 червня 2003). History of Philosophy Volume 1: Greece and Rome (англ.). Continuum. ISBN 978-0-8264-6895-6. Процитовано 25 травня 2023.
• Cross, Richard (17 червня 1999). Duns Scotus (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-535225-2. Процитовано 30 травня 2023.
• Crowder, Jason D. (2 березня 2016). Philosophy, Who Needs It?: A Layman's Introduction to Philosophy (англ.). Wipf and Stock Publishers. ISBN 978-1-4982-1979-2. Процитовано 17 червня 2023.
• Dehsen, Christian von (13 вересня 2013). Philosophers and Religious Leaders (англ.). Routledge. ISBN 978-1-135-95102-3. Процитовано 28 травня 2023.
• Dobre, Mihnea; Nyden, Tammy (29 листопада 2013). Cartesian Empiricisms (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-94-007-7690-6. Процитовано 2 червня 2023.
• Dobson, Geoffrey (16 червня 2016). A Chaos of Delight: Science, Religion and Myth and the Shaping of Western Thought (англ.). Routledge. ISBN 978-1-315-47872-2.
• Dougherty, Jude P. (2009). Wretched Aristotle: Using the Past to Rescue the Future (англ.). Rowman & Littlefield. ISBN 978-0-7391-4006-2. Процитовано 30 травня 2023.
• Duignan, Brian, ред. (15 серпня 2010). Ancient Philosophy: From 600 BCE to 500 CE (англ.). The Rosen Publishing Group, Inc. ISBN 978-1-61530-141-6. Процитовано 28 травня 2023.
• Duignan, Brian, ред. (15 серпня 2010). Medieval Philosophy: From 500 to 1500 CE (англ.). The Rosen Publishing Group, Inc. ISBN 978-1-61530-143-0. Процитовано 28 травня 2023.
• Elders, Leo (1 січня 1990). The Philosophical Theology of St. Thomas Aquinas (англ.). Brill Archive. ISBN 978-90-04-09156-6. Процитовано 30 травня 2023.
• Fine, Gail (2019). The Oxford Handbook of Plato (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-063973-0. Процитовано 17 червня 2023.
• Fletcher, Robert; Romero, Paola; Talbot, Marianne; Warburton, Nigel; Whiston, Amna (5 листопада 2020). Philosophy: A Visual Encyclopedia (англ.). Dorling Kindersley Limited. ISBN 978-0-241-50422-2. Процитовано 6 червня 2023.
• Frassetto, Michael (14 березня 2013). The Early Medieval World: From the Fall of Rome to the Time of Charlemagne [2 Volumes] (англ.). ABC-CLIO. ISBN 978-1-59884-996-7. Процитовано 17 червня 2023.
• Frede, Michael (2022). The Historiography of Philosophy (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-884072-5. Процитовано 24 травня 2023.
• Furley, David, ред. (2005). II. From Aristotle to Augustine. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-203-02845-2.
• Ge (葛云保), Yunbao (25 січня 2022). From Geocentric to Heliocentric: How Discoveries Are Made (англ.). Springer Nature. ISBN 978-981-16-7779-3. Процитовано 31 травня 2023.
• Gracia, Jorge J. E. (2006). History And Historiography Of Philosophy. У Borchert, Donald (ред.). Macmillan Encyclopedia of Philosophy, 2nd Edition (англ.). Macmillan. ISBN 978-0-02-865790-5. Архів оригіналу за 12 січня 2021. Процитовано 24 травня 2023.
• Graham, Daniel W. (1988). The Structure of Explanation in the History of Philosophy. Metaphilosophy (англ.). 19 (2): 158—170. doi:10.1111/j.1467-9973.1988.tb00710.x. ISSN 0026-1068. JSTOR 24436790. Процитовано 1 квітня 2024.
• Graham, Jacob N. (2023). Ancient Greek Philosophy. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 25 серпня 2022. Процитовано 25 травня 2023.
• Grayling, A. C. (20 червня 2019). The History of Philosophy (англ.). Penguin UK. ISBN 978-0-241-98086-6. Процитовано 24 травня 2023.
• Green, Thomas Hill; Brink, David Owen (2003). Prolegomena to Ethics (англ.). Clarendon Press. ISBN 978-0-19-926643-2. Процитовано 27 травня 2023.
• Grendler, Paul (10 травня 2010). Humanism. Renaissance and Reformation (англ.). doi:10.1093/OBO/9780195399301-0002. ISBN 978-0-19-539930-1.
• Haaparanta, Leila (2009). 1. Introduction. The development of modern logic (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-513731-6.
• Heidegger, Martin (5 лютого 2015). The Beginning of Western Philosophy: Interpretation of Anaximander and Parmenides (англ.). Indiana University Press. ISBN 978-0-253-01561-7. Процитовано 16 червня 2023.
• Heller, Agnes (14 квітня 2016). A Theory of History (англ.). Routledge. ISBN 978-1-317-26883-3.
• Hughes, Claretha; Gosney, Matthew W. (2016). The History of Human Resource Development: Understanding the Unexplored Philosophies, Theories, and Methodologies (англ.). Springer. ISBN 978-1-137-52698-4. Процитовано 27 травня 2023.
• Iannone, A. Pablo (15 квітня 2013). Dictionary of World Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-68043-6. Процитовано 14 червня 2023.
• Kaye, Sharon M. (1 грудня 2012). Medieval Philosophy: A Beginner's Guide (англ.). Simon and Schuster. ISBN 978-1-78074-168-0. Процитовано 16 червня 2023.
• Kaylor, Noel Harold; Phillips, Philip Edward (3 травня 2012). A Companion to Boethius in the Middle Ages (англ.). BRILL. ISBN 978-90-04-18354-4. Процитовано 28 травня 2023.
• Kerr, Gaven. Aquinas: Metaphysics. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 2 червня 2023. Процитовано 17 червня 2023.
• Komar, Bernard V. (7 березня 2003). Christian Love (англ.). Georgetown University Press. ISBN 978-1-58901-296-7. Процитовано 17 червня 2023.
• Lagerlund, Henrik, ред. (2020). Encyclopedia of medieval philosophy: philosophy between 500 and 1500 (вид. Second). Springer. ISBN 978-94-024-1663-3.
• Lamprecht, Sterling P. (17 серпня 1939). Historiography of Philosophy. The Journal of Philosophy (англ.). 36 (17): 449—460. doi:10.2307/2018864. JSTOR 2018864.
• Lawson, Russell M. (2004). Science in the Ancient World: An Encyclopedia (англ.). ABC-CLIO. ISBN 978-1-85109-534-6. Процитовано 28 травня 2023.
• Long, A. A. (20 серпня 1986). Hellenistic Philosophy: Stoics, Epicureans, Sceptics (англ.). University of California Press. ISBN 978-0-520-05808-8. Процитовано 28 травня 2023.
• MacDonald, Scott; Kretzmann, Norman (1996). Medieval philosophy. Routledge Encyclopedia of Philosophy (англ.). Routledge. Архів оригіналу за 9 травня 2023. Процитовано 28 травня 2023.
• Mackey, David A.; Elvey, Kathryn M. (14 лютого 2020). Society, Ethics, and the Law: A Reader (англ.). Jones & Bartlett Learning. ISBN 978-1-284-19964-2. Процитовано 30 травня 2023.
• Marenbon, John, ред. (2004). III. Medieval Philosophy. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-203-02846-9.
• Marias, Julian (2 жовтня 2012). History of Philosophy (англ.). Courier Corporation. ISBN 978-0-486-12193-2. Процитовано 30 травня 2023.
• Marenbon, John (2023). Medieval Philosophy. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 26 березня 2023. Процитовано 27 травня 2023.
• Mormann, Thomas (2010). History of Philosophy of Science as Philosophy of Science by Other Means? Commen on Thomas Uebel. У Stadler, Friedrich (ред.). The Present Situation in the Philosophy of Science (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-90-481-9115-4.
• Murphy, Madonna M. (25 квітня 2015). Plato's Philosophy of Education and the Common Core Debate. Association for the Development of Philosophy Teaching - Spring Conference (англ.). Архів оригіналу за 3 травня 2023. Процитовано 27 травня 2023.
• Murphy, Mark (2019). The Natural Law Tradition in Ethics. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 24 травня 2023. Процитовано 29 травня 2023.
• O'Meara, Dominic J. (30 червня 1981). Neoplatonism and Christian Thought (англ.). State University of New York Press. ISBN 978-1-4384-1511-6. Процитовано 15 червня 2023.
• Ongaro, Edoardo (31 липня 2020). Philosophy and Public Administration: An Introduction (англ.). Edward Elgar Publishing. ISBN 978-1-83910-034-5. Процитовано 22 червня 2023.
• Parkinson, G. H. R., ред. (2005). IV. The Renaissance and Seventeenth-century Rationalism. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-203-02914-5.
• Pasnau, Robert; Dyke, Christina van (19 червня 2014). The Cambridge History of Medieval Philosophy (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-139-95292-7. Процитовано 30 травня 2023.
• Penner, Sydney. Scholasticism and Aristotelianism: Fourteenth to Seventeenth Centuries. Oxford Bibliographies (англ.). Oxford University Press. Архів оригіналу за 11 липня 2023. Процитовано 16 червня 2023.
• Perrett, Roy W. (4 лютого 2016). An Introduction to Indian Philosophy (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-85356-9. Процитовано 9 червня 2023.
• Piercey, Robert (2011). The Crisis in Continental Philosophy: History, Truth and the Hegelian Legacy (англ.). A&C Black. ISBN 978-1-4411-6237-3.
• Priel, Dan (2020). Analytic Jurisprudence in Time. У Bustamante, Thomas; Decat, Thiago Lopes (ред.). Philosophy of Law as an Integral Part of Philosophy: Essays on the Jurisprudence of Gerald J Postema (англ.). Bloomsbury Publishing. ISBN 978-1-5099-3390-7.
• Rée, Jonathan; Urmson, J. O. (30 вересня 2004). The Concise Encyclopedia of Western Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-33177-2. Процитовано 16 червня 2023.
• Rescher, Nicholas (23 жовтня 2014). Metaphilosophy: Philosophy in Philosophical Perspective (англ.). Lexington Books. ISBN 978-0-7391-9978-7. Процитовано 15 червня 2023.
• Robb, Nesca A. (13 квітня 2021). Neoplatonism of the Italian Renaissance (англ.). Routledge. ISBN 978-1-000-36288-6. Процитовано 31 травня 2023.
• Russell, Jeffrey Burton (22 лютого 2005). Medieval Civilization (англ.). Wipf and Stock Publishers. ISBN 978-1-59752-103-1. Процитовано 16 червня 2023.
• Santinello, Giovanni; Piaia, Gregorio (1 грудня 2010). Models of the History of Philosophy: Volume II: From Cartesian Age to Brucker (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-90-481-9507-7. Процитовано 25 травня 2023.
• Scharfstein, Ben-Ami (1 січня 1998). A Comparative History of World Philosophy: From the Upanishads to Kant (англ.). SUNY Press. ISBN 978-0-7914-3683-7. Процитовано 8 червня 2023.
• Singer, Peter (2 травня 2023). Ethics. www.britannica.com (англ.). Архів оригіналу за 2 травня 2008. Процитовано 25 травня 2023.
• Sisko, John E. (6 липня 2018). Philosophy of Mind in Antiquity: The History of the Philosophy of Mind, Volume 1 (англ.). Routledge. ISBN 978-0-429-01965-4. Процитовано 28 травня 2023.
• Smart, Ninian (2008). World philosophies (англ.) (вид. Rev. 2nd). Routledge. ISBN 978-0-415-41188-2.
• Spade, Paul Vincent; Panaccio, Claude (2019). William of Ockham. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 7 жовтня 2019. Процитовано 29 травня 2023.
• Sweeney, E. (30 квітня 2016). Logic, Theology and Poetry in Boethius, Anselm, Abelard, and Alan of Lille: Words in the Absence of Things (англ.). Springer. ISBN 978-1-137-06373-1. Процитовано 17 червня 2023.
• Taylor, Christopher Charles Whiston, ред. (1997). I. From the beginning to Plato. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-415-06272-5.
• Verene, Donald Phillip (20 червня 2008). The History of Philosophy: A Reader's Guide (англ.). Northwestern University Press. ISBN 978-0-8101-5197-0. Процитовано 25 травня 2023.
• Vogt, Katja (2022). Ancient Skepticism. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 17 березня 2023. Процитовано 26 травня 2023.
• Warren, Karen J. (16 грудня 2008). An Unconventional History of Western Philosophy: Conversations Between Men and Women Philosophers (англ.). Rowman & Littlefield Publishers. ISBN 978-0-7425-6460-2. Процитовано 17 червня 2023.

Література

• Історія філософії: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / В. І. Ярошовець, О. В. Алєксандрова, Г. Є. Аляєв та ін. ; за ред. В. І. Ярошовця ; М-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К. : ВПЦ «Київ. ун-т», 2010. — 928 с. — Бібліогр. в кінці розділів. — ISBN 978-966-439-235-5
• Історія філософії. У 7 т. : підручник. Т. 4. Німецька філософія Нового часу / Д. Є. Прокопов, Н. М. Бобошко, В. А. Титаренко; [Д. Є. Прокопов, Н. М. Бобошко, В. А. Титаренко]; за ред. В. І. Ярошовця. — Київ: Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка, 2013 р. — 558 с. — (Історія філософії). — ISBN 978-966-439-667-4.
• Історія філософії. У 7 т. : підручник. Т. 6. Сучасна світова філософія / [В. І. Ярошовець, Г. Є. Аляєв, І. В. Бичко та ін.]; за ред. В. І. Ярошовця. — Київ: Київський ун-т, 2013. — 703 с. — (Історія філософії). — ISBN 978-966-439-668-1.
• М. Булатов. Історія діалектики // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін ; Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України. — Київ : Абрис, 2002. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
• Петрушенко В. Л., Бразуль-Брушковський Є. Г., Кадикало А. М. та ін. Філософія: навчальний посібник для студентів-заочників. Ч. 1: Історія світової філософії. 2-ге вид., доповнене і перероблене. — Львів: Вид-во Львів. політехніки, 2013. — 172 с. — ISBN 978-617-607-452-6.
• Петрушенко В. Л., Бразуль-Брушковський Є. Г., Кадикало А. М. та ін. Філософія. Навчальний посібник. Ч. 2: Історія української філософії. Фундаментальні проблеми сучасної філософії. 2-ге вид., доповнене і перероблене. — Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2013. — 160 с. — ISBN 978-617-607-447-2
• Петрушенко В. Л. (ред.). Хрестоматія з історії європейської філософії : навчальний посібник для студентів негуманітарних спеціальностей / під заг. ред. В. Л. Петрушенка. — Львів : Новий Світ-2000, 2020. — 572 с.
• Історія філософії в її зв'язку з освітою: Підручник. За ред. Г. І. Волинки. — К.: Каравела, 2006. — 480 с. ISBN 966-8019-46-6
• Історія філософії: навчальний посібник / Салій А. В., Зінченко Н. О., Біланов О. С. — Вид. 2-е, доповнене. — Полтава: Дивосвіт, 2018. — 192 с. ISBN 978-617-633-205-3
• Історія філософії: навчальний посібник для студентів всіх спеціальностей / А. О. Сошніков. — Харків: Майдан, 2016. — 162 с. ISBN 978-966-372-481-2
• Історія філософії в запитаннях та відповідях / В. Є. Громов, Н. Ю. Тарасова.; М-во освіти і науки України, Нац. Гірн. Ун-т. — Д.: НГУ, 2016.- 231 с. ISBN 978-966-350-602-9

Посилання

• Українська історія філософії // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Упорядник Ю. І. Римаренко [та ін.]. — Київ: Генеза, Довіра, 1996. — 942 с. — С. 149—151.