Гараманти
| Гараманти | |
 | |
| У межах природно-географічного об'єкта |
Сахара  |
|---|---|
 | |
26°30′ пн. ш. 13°00′ сх. д. / 26.5° пн. ш. 13° сх. д.
Гараманти (грец. Γαράμαντες, звідти до лат. Garamantes) — античний народ, який жив в VI ст. до н. е. — VIII ст. н. е. на території північної Сахари та південному узбережжі Середземного моря на території сучасної Лівії та деяких сусідніх держав. Держава гарамантів на теренах нинішнього Феццану в I тис. до н.е. мала значний вплив у регіоні, згадується в багатьох античних джерелах.
Гараманти були автохтонним населенням Феццану, вважається, що вони були прямими нащадками скотарів неолітичної Сахари.[1] Римські зображення описують гарамантів як людей із ритуальними шрамами та татуюваннями.
Гараманти по собі залишили безліч пам'ятників культури — наскельні малюнки, руїни фортець, могильники.[2] Гарамантів згадує Геродот бл. 500 р. до н. е. у своїй «Історії» як «вельми чисельне плем'я».[3] Наскельні малюнки свідчать про європеоїдну зовнішність гарамантів, це дозволяє припустити їх зв'язок із «народами моря», насамперед пеласгами, які вдиралися в Північну Африку, зокрема в Лівію наприкінці II тис. до н. е.[4] Нащадками гарамантів вважають себе сучасні туареги, які використовують їхню писемність, давньолівійське письмо, хоча мова власне гарамантів невідома, а їх нечисленні писемні артефакти ще не розшифровані.[2]
Ймовірно гараманти були переважно «середземноморського» типу, подібного до сучасних берберів, а за римського періоду все більше трапляються змішано середземноморсько-негроїдні типи[5]. За дослідженнями 1968 року 46,6% осіб були «євроафриканського» типу (тісно пов'язаного з берберами), 26,6% були змішаного євроафрикансько-негроїдного типу, а 26,6% були «переважно негроїдного» типу[6]. Дослідження 2010 року скелетів з Феццана, що датуються римською епохою, виявили, що вони найтісніше пов'язані з неолітичними сахельськими зразками з Чаду, Малі та Нігеру, а також з римськими єгиптянами з Александрії та нубійцями з Солебу[7].
Гараманти, ймовірно, були присутні як племінна група у Феццані близько 1000 року до н.е. Існує декілька версій, звідки прийшли представники аристократії Гарамантиди. Згідно з першою, у II тис. до н.е. на лівійське узбережжя переселяються критяни, етруски, сицилійці. Переселення це було викликане тим, що в ті часи Крит, Сицилія, Сардинія, як і взагалі весь регіон, були сейсмонебезпечними. Однак закріпитися на лівійських берегах не вдалося. Тисячоліття тому фінікійці почали відтісняти «народи моря» з насиджених місць углиб континенту. Частина з них і переїхала до Феццану, де замість Середземного моря почала підкорювати Сахару. Друга версія відрізняється від першої незначними дрібницями. Покидаючи острови Егейського моря, біженці розселялися не в Кіренаїці та Триполітанії, а на берегах затоки Габес і острові Джерба, звідки їх витіснили фінікійці. Тільки в цьому випадку «дата заснування» Гарамантиди зміщується з Х ст. до н.е. на VIII. За третьою версією, гараманти прийшли на свою батьківщину з оазису Сива, що знаходився на пограниччі Лівії та Єгипту. Це місце було відоме своїм храмом Амона, а також тим, що до V ст. до н.е. тут виросла досить сильна держава. Вона зміцніла настільки, що спробувала надати опір персам, які в цей же час захопили Єгипет[8]
У V столітті до нашої ери вони вперше згадуються Геродотом, який розміщує їх у внутрішній частині Лівії (Африки), за 30 днів ходьби від Середземномор'я.
В середині I тис. до н. е. держава гарамантів була однією з найбільших та наймогутніших на півночі Африки. Гараманти знали технологію колісниць, які запрягали четвериком. На них вони здійснювали напади на сусідні держави та народності, зокрема негроїдне населення на південь від Гарамантиди.[1]
У 21 р. до н. е. римський полководець, тодішній проконсул римської Африки, Луцій Корнелій Бальб захопив 15 міст Гарамантиди, включаючи столицю — місто Гарама.[4] Як згадка римських завоювань, залишилася мозаїка на підлозі римської вілли біля Лептіс-Магни, де зображені полонені гараманти.
У 89 р. цар Гарамантиди відвідав Рим, де зустрівся з імператором Доміціаном і підписав з ним угоду, за якою в Гарамі розмістилався римська залога, а гараманти зобов‘язалися допомагати римлянам охороняти караванні шляхи. Наприкінці 90-х рр. римляни спільно з гарамантами організували дві торговельні експедиції на південь. Перша з них досягла «країни ефіопів», а учасники другої, що тривала чотири місяці, вийшли до річки Конго.
Збереглися згадки про участь гарамантів у антиримському північноафриканському повстанні Такфарината та нападі на місто Лептіс.[4] За правління Септимія Севера влада імперія поширилася на Гараманту. Разом з тим гараманти отримали безпечний доступ до великого імперського торгівельного ринку. 395 року внаслідок потужного повстання нумідійських та інших берберських племен держава зазнала потужного удару[9].
Після падіння Римської імперії, гараманти повернули собі незалежність, хоча вже не змогли відновити колишню могутність. Занепад гарамантської культури міг бути пов'язаний з погіршенням кліматичних умов або надмірним використанням водних ресурсів. Сучасна пустеля в Сахарі колись була сільськогосподарськими угіддями досить хорошої якості, які ще більше покращилися завдяки гарамантській іригаційній системі. Оскільки викопна вода є невідновлюваним ресурсом, протягом кількох століть існування Гарамантиди рівень ґрунтових вод знизився, що сприяло його зникненню наприкінці VII століття. Остаточно Гарамантида припинила своє існування в 642 році внаслідок арабської навали. Нині нащадками гарамантів вважають себе туареги кель-Аджер.[2]
_-_Ruinen_der_antiken_Stadt_Garma_02.jpg?lang=uk)
У 1960-х роках археологи розкопали частину столиці гарамантів у сучасній Джермі (розташованій приблизно за 150 км на захід від сучасної Сабхи) та назвали її Гарама (раніше столиця, Зінкекара, розташовувалася недалеко від пізнішої Гарами). Населення Гарами становило близько чотирьох тисяч осіб, а ще 6 тис. проживали в селах у радіусі 5 км. У всьому ваді могло мешкати до 50 000 осіб. Сучасні дослідження показують, що гараманти мали близько 8 великих міст, 3 з яких були досліджені станом на 2004 рік. Крім того, у них була велика кількість інших поселень. Сучасне місто Гат вважається найпівденнішим містом території гарамантів. Приблизно за 10 км на південь від міста стояла фортеця Аграм Надхаріф, яка, можливо, була побудована як прикордонне укріплення.
Гараманти вже в середині I тис. до н.е. займалися землеробством, оазисним садівництвом (вирощували ячмінь, інжир, городину, мигдаль, виноград, просо, бавовник, конюшину та багато трав).[10]), розводили худобу та коней, вели торгівлю. [1] Найбільші міста — Гарама та Гіра.[11] Пліній повідомляє нам, що «внутрішня частина Африки, навіть земля гарамантів, а також Сахара, вкрита пальмами, які вирізняються своїми розмірами та солодкими, ароматними плодами».
Гараманти побудували мережу з понад 600 каналів і тунелів для видобутку викопної води з-під шару вапняку під пустельним піском. Вони контролювалися та ремонтувалися за потреби за допомогою 100 000 ремонтних шахт, деякі з яких сягали глибини до 40 м. Датування цих тунелів[12] є суперечливим, вони з'являються між 200 роком до нашої ери та 200 роком, але продовжували використовуватися щонайменше до VII століття, а можливо, і пізніше[13]. Мережа дозволяла процвітати сільському господарству та використовувала систему рабської праці для його підтримки[14].
Гараманти домінували в ранній транссахарській торгівлі між середземноморським узбережжям Лівії та озером Чад. Вони торгували переважно слоновою кісткою, шкірами, котовним камінням, сіллю та дикими тваринами для потреб римських цирків і птахами (одна з них була названо на честь цього народу — гарамана, під якою була Alectoris barbara barbara). Важливим джерелом прибутку держави була работоргівля чорношкірими мешканцями Сахари. Гарамани використовувалися транссахарські шляхи до озера Чад і напевне річки Нігер.
Певний час велася торгівля з карфагенянами.[15] Окрім викорисання рабів у власному господарстві гараманти продавали їх римлянам у місті Великому Лептісі[16]. Вони обмінювали пшеницю, сіль та рабів на вино та римські оливкову олію, олійні лампи та кераміку. Згідно Страбона та Плінія, гараманти добували корисне каміння у горах Тібесті, що на думку дослідників був сердолік або амазоніт .
За словами Геродота, гараманти використовували чотирикінні колісниці для полювання на «ефіопів-троглодитів» у пошуках рабів[17][18]. Скелети гарамантів не свідчать про регулярні війни[19].
Гараманти писали лівійською писемністю, можливо, використовували майже нерозбірливу форму прототифінагу[20]. Немає доказів того, що вони розмовляли берберською мовою. Якою мовою вони розмовляли, залишається відкритим для припущень: найімовірніша гіпотеза — це ніло-сахарська мова, споріднена або з сонгайською, або з теда — сучасною мовою Тібесті[21]
Археологічні руїни включають численні гробниці, форти та цвинтарі.
Їхня релігія базувалася на єгипетських моделях, а деяких їхніх померлих ховали в невеликих пірамідах. Центром релігії було місце, розташоване в пустелі Тассілі, відоме у давніх єгиптян як Перт-ем-Херу, що означає «шлях до святилища бога Херу». Значною подією є відкриття професором Фабріціо Морі мумії, що датується 3500 роком до нашої ери, поблизу Уан Мухуггіаг, що свідчить про те, що практика муміфікації тіл була надзвичайно давньою традицією в регіоні. У середині IV ст. донатизм став провідною релігією держави.
Лукіан описує їх як тих, хто носив легкий одяг. Втім чоловіки високого статусу вирізнялися тим, що носили довгі шати, розстебнуті спереду та застібнуті на плечах. Пізніше ці шати виготовлялися з тканини, скріпленої золотими стрічками, але в давніші часи їх виготовляли зі шкір левів, леопардів та ведмедів, іноді з бахромою по краях. Це підтверджується наявністю фрагментів цих шкіряних та тканинних виробів у гарамантських гробницях. Іноді вони носили поверх цих шатів вільні плащі, а під ними — короткий жилет, застібнутий на талії та довжиною до коліна. Жіночий одяг менш вишуканий, але поширеним одягом серед них був довгий, схожий на спідницю, який спадав від талії нижче коліна.
Татуювання широко зустрічаються в єгипетських зображеннях, чіткі приклади видно на верхній та нижній частинах рук, гомілок та іноді на тілі. Майже напевно, що татуювання робили лише чоловіки, а саме їхні вожді та вожді племен.
Раційний раціон гарамантів включав виноград, фініки, інжир, ячмінь та пшеницю.
- ↑ а б в Берзина С. Я. Мероэ и окружающий мир. I-VIII вв. до н. э. - Москва, 1992. - ст. 128-130(рос.)
- ↑ а б в Следы невиданных людей [Архівовано 1 квітня 2013 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Геродот. История: в девяти книгах, ст. 264.(рос.)
- ↑ а б в Античный мир. Словарь-справочник. EdwART. 2011. [Архівовано 3 квітня 2013 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Ricci, Francesca; Tafuri, Mary Anne; Vincenzo, Fabio (2013). "The human skeletal sample from Fewet". In Mori, Lucia (ed.). Life and death of a rural village in Garamantian Times. The archaeological investigation in the Oasis of Fewet (Libyan Sahara). Edizioni All'Insegna del Giglio. pp. 319–362. ISBN 978-88-7814-594-8.
- ↑ Mattingly, David; Edwards, David (2003). "Religious and Funerary Structures". In Mattingly, D.J. (ed.). The Archaeology of Fazzan, Volume 1: Synthesis. Department of Antiquities, Tripoli. The Society for Libyan Studies. pp. 232–233. ISBN 9781900971027
- ↑ Nikita, Efthymia; et al. (2010). "Human Skeletal Remains". The Archaeology of Fazzan: Excavations of C.M. Daniels. Society for Libyan Studies. pp. 375–408
- ↑ Гарамантида (Африканская Атлантида): Сб. науч. статей; сост. М.Ю. Рощин; пер. с араб. и англ. А. Коровикова и М.Ю. Рощина; под ред. Ю.М. Кобищанова, А.Ю. Милитарева. М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 1994. С. 103
- ↑ Куббель Л.Е. Страна золота ‒ века, культуры, государства. 2-е изд. М.: Наука, Главная редакция вост. лит-ры, 1990. С. 23
- ↑ Angelika Franz: Antike Garamanten-Kultur: Rätselhafte Herrscher der Wüste. In: Spiegel Online. 28. November 2011, abgerufen am 15. November 2013
- ↑ Реальный словарь классических древностей. Под редакцией Й. Геффкена, Э. Цибарта. — Тойбнер. Ф. Любкер. 1914. [Архівовано 28 травня 2013 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Бербери називають їх фоггара
- ↑ Mattingly, David (2003). The Archaeology of Fazzān: Site gazetteer, pottery and other survey finds. Society for Libyan Studies. pp. 1–520. ISBN 9781900971058
- ↑ Keys, David (March 2004). "Kingdom of the Sands". Archaeology. 57 (2): 24–29
- ↑ Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона. — С.-Пб.: Брокгауз-Ефрон. 1890–1907. [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Roland Oliver; Brian M. Fagan (1975). Africa in the Iron Age : c. 500 B.C. to A.D. 1400. Cambridge University Press. p. 53
- ↑ Herodotus (1910). History of Herodotus. J.M. Dent. p. 183. ISBN 9780404541408
- ↑ Roland Oliver; Brian M. Fagan (1975). Africa in the Iron Age : c. 500 B.C. to A.D. 1400. Cambridge University Press. p. 48
- ↑ Nikita, Efthymia; et al. (2011). "Activity patterns in the Sahara Desert: An interpretation based on cross-sectional geometric properties". American Journal of Physical Anthropology. 146 (3): 423–434
- ↑ Werner, Louis (May 2004). "Libya's Forgotten Desert Kingdom". AramcoWorld. 55 (3): 8–13
- ↑ Blench, Roger (2006). "Afroasiatic: The Distribution of Afroasiatic and the History of Its Classification". Archaeology, Language, and the African Past. AltaMira Press. p. 155. ISBN 9780759104662
- [1](рос.)
| Періодизація |  | |
|---|---|---|
| Регіони | Північна Африка • Долина Нілу (Таса • Бадарі • Мерімде • Мааді-Буто • Ель-Омарі • Негада I • Негада II) • Мальта • Хартум (Гараманти • Гуанчі • Лівійці) • Сахель • Судан • Східна Африка • Екваторіальна Африка • Субекваторіальна Африка • Південна Африка Див. також: Ерец Ісраель • Кіпр | |
| Антропологія | ||
| Досягнення | ||
