Перейти до вмісту

Ізгої

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Ізго́ї — у Русі XIXII століть люди, що вийшли зі свого звичайного суспільного становища через всілякі обставини й перебували під опікою церкви[1]; знедолена людина, якої відцуралося суспільствово, вигнанець[2].

Етимологія

[ред. | ред. код]

Слово «ізгой» походить від д.-рус. изгой, утвореного з прийменника изъ («з-») та дієслова гоити («живити», «влаштовувати», «давати притулок»; пор. загоїти), який є каузативом дієслова «жити» (аналогічно гноїти/гнити і поїти/пити): прасл.: *gojiti і *giti > žiti з переходом «ґ» у «ж» за першим пом'якшенням. Ізгой — це людина «зжита», вибита зі звичайної колії, позбавлена свого попереднього стану.

Пояснення слова як кальки з давньоісландського utlagr, utlaegr («вигнаний з країни») або виведення з гот. *usguaja непереконливі[3].

Історія

[ред. | ред. код]

Церковний устав князя Всеволода Мстиславича (XII століття, за деякими припущеннями — XIV століття) називає 4 категорії ізгоїв:

  • не тямущий грамоти попів син;
  • холоп, що викупився з холопства;
  • купець, що заборгував;
  • князь, позбавлений володінь.

Три ізгоя: як попів син не знає грамоти; холоп з холопства викупився; купець позичав; а до цього додамо й четверте ізгойство: якщо князь осиротіє.

Оригінальний текст (давньоруська)
Изгои трои: поповъ сынъ грамотѣ не умѣетъ, холопъ изъ холопства выкупится, купецъ одолжаетъ; а се и четвертое изгоиство и себѣ приложимъ: аще князь осиротѣетъ.

Отож князем-ізгоєм іменували «осиротілого», позбавленого уділу князя, якому батько чи старші родичі не встигли (через передчасну смерть) передати спадок (див. також Rota system).

Більшість ізгоїв походила, можливо, з холопів, що викупилися або яких відпустили на волю, та знедолених людей, вигнанців.

Відмінності у становищі ізгоїв залежали від того, з якого середовища люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався з холопів, які викупилися на волю, вони зазвичай не поривали зв'язків з господарем і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки, коли холоп, який звільнився, ішов від свого господаря. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляли у залежність від церкви. Поряд з ізгоями вільновідпущениками у Київській Русі траплялись ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства (ізгой залишався вільним, доки сам не ставав закупом або холопом).

У XIV столітті ізгої як окрема категорія людей перестали існувати.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Вілкул Т. Л. Ізгої [Архівовано 8 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 422. — ISBN 966-00-0610-1.
  2. І. І. Шостенко. Ізгой [Архівовано 9 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1999. — Т. 2 : Д — Й. — 741 с. — ISBN 966-7492-02-8.
  3. Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1985. — Т. 2 : Д — Копці / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Н. С. Родзевич та ін. — 572 с.

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]