Візантійська імперія
| Візантійська імперія лат. Imperium Romanum грец. Βασιλεία Ῥωμαίων | ||||
|---|---|---|---|---|
| ||||
 Прапор Палеологів (бл. 1350)
 Герб візантійських імператорів династії Палеологів
| ||||
 в часи правління Юстиніана I | ||||
| Столиця | Константинополь (330—1204 і 1261—1453) | |||
| Мови | грецька (в перші століття існування офіційною мовою була латина) | |||
| Релігії | Християнство | |||
| Форма правління | монархія | |||
| Імператор | ||||
• 306—337 | Костянтин Великий | |||
• 527—565 | Юстиніан I | |||
• 1449—1453 | Костянтин XI Драгаш | |||
| Megas Doux | ||||
• до 1453 | Лука Нотарас | |||
| Історичний період | Середньовіччя | |||
• Засновано | 395 | |||
• Заснування Константинополя | 11 травня 330 | |||
• Церковна схизма | 1054 | |||
| 1204 | ||||
• Відвоювання Константинополя | 1261 | |||
• Взяття османами Константинополя | 29 травня, 1453 | |||
• Ліквідовано | 1453 | |||
| Площа | ||||
• пік | 4 500 000 км2 | |||
| Населення | ||||
• IV століття | 34 000 000 ³ осіб | |||
| Валюта | солід, гіперпірон | |||
¹ До XIII століття ² Датою заснування традиційно вважається відбудова Константинополя як нової столиці Римської імперії ³ Див.цю таблицю надану відділом Історії Університету Тулане. Дані основані на підрахунках Дж. С. Рассела «Пізне стародавнє і середньовічне населення» (1958), ASIN B000IU7OZQ. | ||||
 Вікісховище має мультимедійні даніза темою: Візантійська імперія | ||||
Візанті́йська імпе́рія або Східна Римська імперія (також Романія, Римське царство, Римська імперія, Християнське царство, Імперія греків, Грецьке царство) — історіографічна назва для пізньоантичної та середньовічної держави з самоназвою Царство Ромеїв (грец. Βασιλεία τῶν Ῥωμαίων), що виникла внаслідок розділу Римської імперії на східну та західну частини.
Під час розквіту Римської імперії, відомого як Pax Romana, її західна частина пройшла через процес латинізації, тоді як східна частина зберегла значною мірою свою елліністичну культуру. Кілька подій з IV по VI ст. визначають перехідний період, коли грецький Схід і латинський Захід імперії розійшлися. Костянтин I (правління 324—337) реорганізував імперію, зробив столицею Константинополь і легалізував християнство. За Феодосія I (правління 379—395) християнство стало державною релігією, а інші релігійні практики були заборонені. Під час правління Іраклія (610—641) модернізовані армія й адміністрація, грецька мова поступово прийнята для офіційного використання замість латини.
Кордони Візантії постійно змінювалися, пройшовши через кілька циклів занепаду та відновлення. Під час правління Юстиніана I (527—565) імперія досягла найбільшого територіального розмаху після падіння Заходу, відвоювавши більшу частину історично римського західного узбережжя Середземного моря, включаючи Африку, Італію та Рим, який вона утримувала більше двох століть. Візантійсько-сасанідська війна 602—628 років виснажила ресурси Візантії, і під час ранніх мусульманських завоювань у VII столітті вона втратила свої найбагатші провінції — Єгипет і Сирію — на користь Праведного халіфату. Пізніше імперія втратила Африку на користь Омеядів у 698 році, перш ніж настала доба стабілізації завдяки династії Ісаврів.
Під час правління Македонської династії (IX-XI століття) імперія знову розширилася і пережила двостолітнє відродження, яке завершилося поразкою від турків-сельджуків у битві біля Манцикерта в 1071 році. Громадянські війни та наступне вторгнення сельджуків призвели до втрати більшої частини Малої Азії. Імперія відновилася під час реставрації Комнінів, і до Четвертого хрестового походу Константинополь був найбільшим і найбагатшим містом Європи.
Вперше Візантія ліквідована під час Четвертого хрестового походу в 1204 році, коли Константинополь розграбований латинянами, а території, якими раніше керувала імперія, розділені на конкуруючі візантійські грецькі та латинські області. Незважаючи на остаточне відновлення Константинополя в 1261 році, Візантійська імперія вже залишалася тільки регіональною державою протягом останніх двох століть свого існування. Решта її територій поступово анексовані османами під час візантійсько-османських війн протягом XIV та XV століть.
Друге падіння Константинополя під владу османів у 1453 році означало кінець Візантії. Біженці, які тікали з міста після його захоплення, оселилися в Італії та інших частинах Європи, допомагаючи розпочати епоху Відродження. Трапезундська імперія була завойована через вісім років, коли її однойменна столиця здалася османським військам після того, як її було взято в облогу в 1461 році. Останнім осередком, що вважав себе легітимним продовжувачем візантійської державності, було князівство Готія (Феодоро) на Кримському півострові, також подолане османами у грудні 1475 року.
Іноді подія захоплення Константинополя османами істориками використовується для позначення кінця Середньовіччя та початку раннього нового періоду.
Офіційна назва держави, що вживалася протягом усієї її історії, — «Імперія ромеїв» — підкреслювала спадкоємність між Візантійською та Римською імперіями. Мешканці Візантії, серед яких були предки сучасних греків, південних слов'ян, румунів, молдаванів, італійців, французів, іспанців, турків, арабів, вірменів та багатьох інших сучасних народів, називали себе ромеями або римлянами. Саме від цієї назви походить сучасна самоназва декількох народів — румунів, аромун, ромів[1].
Визначення «візантійська» є похідним від назви столиці імперії. Попри те, що офіційно столиця іменувалася Новим Римом, а пізніше — Константинополем, за вкоріненою звичкою мешканці міста використовували і його старогрецьке ім'я — Візантій.
Після поділу Римської імперії навпіл 395 року західну частину для зручності (але неофіційно) почали іменувати Гесперійською імперією (від давнього поетичного визначення «західних країв»), а для східної зі столицею в Константинополі використовували прикметник «візантійська» (тобто «константинопольська») — саме так це слово вживали, зокрема, тогочасні історики Пріск та Малх. При цьому Східна Римська імперія не вважалася окремою державою і офіційно найчастіше іменувалася Senatus Populusque Romanus.
Із падінням Гесперії 476 року титул імператора взагалі зберігся лише за константинопольськими володарями. Відтак необхідність навіть у неофіційному вживанні окремого терміну для позначення їхньої держави зникла. Імперія надалі іменувалася просто Римською або Ромейською. Прикметник «візантійський» використовували й надалі — він, зокрема, зустрічається у працях патріарха Фотія та у Суді — але найчастіше як синонім слову «константинопольський».
У староруських і старослов'янських літописах також вживаються назви Християнське і Грецьке царство.
Після падіння Візантії вчені раннього модерну користувалися багатьма назвами по відношенню до імперії, серед яких можна виділити такі, як «Константинопольська імперія», «Імперія греків», «Східна імперія», «Пізня імперія», «Нижня імперія», і «Римська імперія». Все більш широке використання термінів «Візантія» та «Візантійська імперія», ймовірно, пов'язується з діяльністю історика XV століття Лаоніка Халкоконділа, чиї праці були широко поширювалися, зокрема Ієронімом Вольфом[en], якому традиційно приписують запровадження терміну «Візантія» до історичної науки. До XIX століття разом з терміном «Візантійська імперія» найчастіше використовувалося «Імперія греків».
Як спадкоємиця Римської імперії Візантійська держава не лише успадкувала її найбагатші провінції, але й зберігала культурні надбання, тож довгий час являла собою духовний, культурний, економічний і політичний центр Середземномор'я. Її столиця — Константинополь (стародавній Візантій) в документах тих часів називалася Рим або Новий Рим. Її правителі в часи найбільшої могутності правили землями від африканських пустель до дунайських берегів, від Гібралтарської протоки до хребтів Кавказу.
Немає єдиної думки щодо того, коли утворилася Візантійська імперія. Багато хто розглядає Костянтина І (306–337 рр.), засновника Константинополя, за першого Візантійського Імператора. Деякі історики вважають, що ця подія відбулася раніше, протягом царювання Діоклетіана (284–305 рр.), який для полегшення управління величезною імперією офіційно поділив її на східну й західну половини. Інші вважають за переломне царювання Феодосія І (379–395 рр.) та офіційне витискання християнством поганства, або час його смерті 395 року, коли встановилося політичне розділення між Східною (Візантійською) і Західною (Гесперійською) частинами колись єдиної імперії. Також віхою є 476 рік, коли Ромул Август, останній західний імператор, відмовився від влади, тож відповідно імператор залишився лише в Константинополі. Важливим моментом став 620 рік, коли за імператора Іраклія державною мовою офіційно стала грецька.
Занепад Візантійської імперії пов'язаний з багатьма причинами, як зовнішніми, так і внутрішніми. Це розвиток інших регіонів світу, зокрема Західної Європи (в першу чергу Італії, Венеційської та Генуезької республік), а також країн ісламу. Також це загострення суперечностей між різними регіонами імперії та розкол її на Грецьке, Болгарське та інші царства.
Вважають, що імперія припинила існування з падінням Константинополя під ударами Османської імперії 1453 року, хоча її залишки проіснували ще кілька років, до падіння Містри 1460 року і Трапезундської імперії 1461 року. Але слід звернути увагу на те, що середньовічні південнослов'янські джерела описують падіння Візантійської імперії не як падіння Римської чи Ромейської імперії (адже вони себе теж вважали ромеями), а як падіння Грецького царства — одного з царств, яке входило до складу імперії. Також слід пам'ятати, що як імператори Священної Римської імперії, так і султани Османської імперії називали себе римськими імператорами і спадкоємцями Римської імперії.
Найбільші території імперія контролювала за імператора Юстиніана І, що вів широку завойовницьку політику в західному Середземномор'ї, прагнучи відновити колишню Римську імперію. З цього часу вона поступово втрачала землі під натиском варварських королівств і східноєвропейських племен. Після арабських завоювань займала лише територію Греції та Малої Азії. Експансія в IX—XI століттях змінилася серйозними втратами, розпадом країни під ударами хрестоносців і загибеллю під тиском турків-сельджуків і турків-османів.
Етнічний склад населення Візантійської імперії, особливо на першому етапі її історії, був вкрай строкатим — болгари, копти, вірмени, грузини, євреї, еллінізовані малоазійські племена, фракійці, іллірійці, даки. Зі зменшенням території Візантії (починаючи з VII століття) частина народів залишилася поза її межами, у той же час сюди приходили і розселялися нові народи (готи в IV—V ст., печеніги, половці в XI—XIII ст. і ін.). У VI—XI ст. до складу населення Візантії входили етнічні групи, з яких надалі сформувалася італійська народність. Переважну роль в економіці, політичному житті та культурі Візантії грало грецьке населення. Державна мова Візантії в IV—VI століттях — латинська, з VII століття і до кінця існування імперії — грецька.
11 травня 330 року римський імператор Костянтин Великий оголосив своєю столицею місто Візантіум, перейменувавши його в Константинополь. Необхідність перенесення столиці була викликана насамперед віддаленістю колишньої столиці — Рима — від напружених східних і північно-східних меж імперії. Особливості політичної традиції робили обов'язковим особистий контроль імператора над потужними військовими угрупуваннями, а організувати оборону з Константинополя можна було набагато швидше і при цьому контролювати війська можна було ефективніше, ніж з далекого Рима.
Остаточний поділ Римської імперії на Східну й Західну відбувся після смерті 395 року Феодосія Великого. Головною відмінністю Візантії від Західної Римської імперії (Гесперії) було переважання на її території грецької культури на противагу майже всуціль латинізованому заходу. З часом римський спадок усе більше змінювався під місцевим впливом та внаслідок розвитку, втім неможливо провести різку межу між Римом та Візантією, яка завжди самоусвідомлювала себе саме як Східна Римська імперія.
Становлення Візантії як самостійної держави можна віднести до періоду 330–518. У цей період через границі на Дунаї та Рейні на римську територію проникали численні варварські, переважно германські племена. Якщо одні були невеликими групами переселенців, яких притягували безпека й багатства імперії, інші чинили набіги та самовільно селилися на її території. Скориставшись слабкістю Рима, германці перейшли від набігів до захоплення земель, і 476 року було скинуто останнього імператора Західної Римської імперії. Становище на сході також було важким, особливо після того, як 378 року вестготи здобули перемогу в знаменитій битві біля Адріанополя, в якій імператор Валент загинув, і готи під проводом Аларіха спустошили всю Грецію. Але незабаром Аларіх пішов на захід — в Іспанію та Галлію, де готи заснували свою державу, і небезпека з їхнього боку для Візантії минула. 441 року на зміну готам прийшли гуни. Аттила кілька разів починав війну, і лише сплатою великої данини вдавалося запобігти його подальшим нападам. В другій половині V століття небезпека прийшла з боку остготів — Теодоріх розорив Македонію, загрожував Константинополю, але і він пішов на захід, завоювавши Італію і заснувавши на руїнах Риму свою державу.
Сильно дестабілізували ситуацію в країні й численні християнські єресі — аріанство, несторіанство, монофізитство. У той час як на Заході папи, починаючи з Лева Великого (440–462), затверджували папську монархію, на Сході патріархи Александрії, особливо Кирило (422—444) і Діоскор (444—451), намагалися установити папський престол в Александрії. Крім того, у результаті цих смут виринали на поверхню старі національні конфлікти та сепаратистські тенденції; у такий спосіб з релігійним конфліктом тісно спліталися політичні інтереси й цілі.
З 502 року перси відновили свій натиск на сході, слов'яни й авари почали набіги на південь від Дунаю. Внутрішні смути досягли крайніх меж, у столиці велася напружена боротьба партій «зелених» і «синіх» (за кольорами команд колісниць). Нарешті, міцна пам'ять про римську традицію, що підтримувала думку про необхідність єдності римського світу, безупинно звертала погляди на Захід. Щоб вийти з цього нестійкого становища потрібна була могутня рука, ясна політика з точними і визначеними планами. Таку політику проводив Юстиніан І.
| Βασιλεία 'Ρωμαίων Imperium Romanorum Римська імперія | |
|---|---|
 (Імператорський стяг часів правління Палеологів) Девіз : Βασιλεύς Βασιλέων | |
| Хронологія | |
| 667 до Р.Х. | Заснований античний Візантій, майбутній Константинополь. |
| 330 | Імператор Костянтин Великий зробив Константинополь своєю столицею. |
| 395 | Після смерті Феодосія I Римська імперія розділяється на Західну Римську та Східну Римську імперії. |
| 527 | Юстиніан I став імператором. |
| 532–537 |
За наказом Юстиніана Великого будується Свята Софія (Ιερός Ναός Αγίας Σοφίας) в Константинополі. |
| 533–554 | Полководці Юстиніана відвойовують Північну Африку та Італію від вандалів і остґотів. |
| 568 | Завоювання частини півночі Італії лангобардами. |
| 634–641 | Армії халіфату захоплюють Левант та Єгипет. Пізніше під їх владу відходять Північна Африка та Сицилія. |
| 730–787 ; 813–843 | Рух іконоборців. |
| 843–1025 | Правління Македонської династії. Цей період позначений так званим Македонським відродженням. |
| 1002–1018 | Серія болгарських воєн під проводом імператора Василія ІІ Болгаробійця. Їхнім наслідком стало знищення Першого Болгарського царства. |
| 1025 | Смерть Василія ІІ. Імперія досягає свого останнього зеніту. |
| 1054 | Велика Схизма — символічний момент розриву між Римською церквою та Константинопольською церквою. |
| 1071 | Імператор Роман IV Діоген зазнав поразки від сельджуків в Битві під Манцикертом. Імперія втрачає більшу частину своїх земель в Малій Азії. |
| 1081 | Початок правління династії Комнінів. Першим імператором із цієї династії став видатний полководець Олексій I Комнін. |
| 1091 | Візантійці та половці розбили печенігів, які з цього часу зійшли з історичної сцени. |
| 1097 | Відвоювання Нікеї від сельджуків за допомоги хрестоносців. |
| 1097-1176 | Візантійські армії визволяють від володарювання турків-сельджуків узбережжя Малої Азії, і поступово відвойовують свої колишні малоазійські володіння; Князівство Антіохії перейшло під візантійський протекторат. |
| 1176 | Битва при Міріокефалоні. Імператор Мануїл I Комнін зазнав поразки від сельджуків, що припинило наступ на Малу Азію. |
| 1180 | Смерть Мануїла І. Кінець політики завоювань. |
| 1185 | Відроджується Болгарська держава. Візантія втрачає свої території на Балканах. |
| 1204 | Хрестоносці під час Четвертого хрестового походу захопили Константинополь; була заснована Латинська імперія. |
| 1261 | Імператор Нікеї Михаїл VIII Палеолог відвоював Константинополь, тим самим відновивши Візантійську імперію в її столиці. |
| 1453 | Турки-османи захоплюють Константинополь-Новий Рим, який після цього іменується Істамбулом. Останній імператор Костянтин XI Драгаш загинув під час захисту міських стін. Кінець імперії. |
518 року після смерті імператора Настасія на трон зійшов начальник гвардії Юстин — виходець з македонських селян. Тягар влади був би заважкий для цього неписьменного старого, якби біля нього не виявилося племінника Юстиніана. Із самого початку правління Юстина фактично при владі стояв Юстиніан — також уродженець Македонії, що отримав прекрасну освіту й мав неабиякі здібності.
527 року, одержавши всю повноту влади, Юстиніан приступив до виконання своїх задумів по відновленню Імперії та зміцненню влади єдиного імператора. Він домігся союзу з православною церквою. При Юстиніані єретиків змушували переходити в православ'я під загрозою позбавлення цивільних прав і навіть страти.
До 532 року він був зайнятий придушенням виступів у столиці й протистоянням натиску персів, але незабаром основний напрямок політики перемістився на захід. Варварські королівства ослабнули за минулі півстоліття, їхні романізовані жителі закликали до відновлення імперії, нарешті навіть самі королі германців визнавали законність претензій Візантії. 533 року армія під керівництвом Велізарія завдала удару державі вандалів у Північній Африці. Наступною метою стала Італія — важка війна з Остготським королівством продовжувалася 20 років і закінчилася перемогою.
Вдершись у королівство Вестготів 554, Юстиніан завоював і південну частину Іспанії. У результаті територія імперії збільшилася майже вдвічі. Але ці успіхи потребували занадто великої витрати сил, чим скористалися перси, болгари й авари, що, хоча і не завоювали значних територій, але піддали руйнуванню багато земель на сході імперії.
Візантійська дипломатія також прагнула забезпечити у всьому зовнішньому світі престиж і вплив імперії. Завдяки спритному розподілові милостей і грошей і майстерному умінню сіяти розбрат серед ворогів імперії, вона приводила під візантійське панування варварські народи, що оточували кордони держави. Одним з головних способів включення у сферу впливу Візантії була проповідь християнства. Діяльність місіонерів, що поширювали християнство від берегів Чорного моря до плоскогір'їв Абісинії й оаз Сахари, була однієї з характерних відзнак візантійської політики в Середньовіччі.
Крім військової експансії, іншою найважливішою метою Юстиніана була адміністративна й фінансова реформи. Економіка імперії перебувала у важкій кризі, керівництво було вражене корупцією. З метою реорганізації управління Юстиніаном була проведена кодифікація законодавства і ряд реформ, що, хоча і не вирішили проблему кардинально, але, безсумнівно, мали позитивні наслідки. По всій імперії розпочалося будівництво — найбільше за масштабами з часів «золотого століття» Антонинів. Новий розквіт переживала культура.
Однак велич була куплена дорогою ціною — економіка була підірвана війнами, населення зубожіло, і спадкоємці Юстиніана, власне Юстин II (565—578), Тиберій ІІ (578—582), Маврикій (582—602), були змушені основну увагу приділяти вже обороні й перенести напрямок політики на схід. Завоювання Юстиніана виявилися неміцними — наприкінці VI, у VII ст. Візантія втратила всі завойовані області на Заході (за винятком Південної Італії).
У той час як вторгнення лангобардів відняло у Візантії половину Італії, 591 року в ході війни з Персією була завойована Вірменія, на півночі продовжувалося протистояння зі слов'янами. Але вже на початку наступного, VII століття перси відновили бойові дії і домоглися значних успіхів унаслідок численних смут в імперії. 610 року син карфагенського екзарха Іраклій скинув імператора Фоку й заснував нову династію, що виявилася здатною протистояти небезпекам, що загрожували державі. Це був один з найважчих періодів в історії Візантії — перси завоювали Єгипет і загрожували Константинополю, авари, слов'яни й лангобарди атакували кордони з усіх боків. Іраклій одержав низку перемог над персами, переніс війну на їхню територію, після чого смерть шаха Хосрова ІІ й ряд повстань змусили тих відмовитися від усіх завоювань і укласти мир. Але повне виснаження обох сторін у цій війні підготувало сприятливий ґрунт для арабських завоювань.
634 року халіф Омар удерся в Сирію, протягом наступних 40 років були втрачені Єгипет, Північна Африка, Сирія, Палестина, Верхня Месопотамія, причому найчастіше населення цих областей, змучене війнами та поборами вважало арабів, що на початку істотно знижували податки, своїми визволителями. Араби створили флот і навіть обложили Константинополь. Але новий імператор, Костянтин IV Погонат (668—685), відбив їхній натиск. Незважаючи на п'ятирічну облогу Константинополя (673—678) з суші і з моря, араби не змогли його захопити. Грецький флот, якому недавній винахід «грецького вогню» забезпечив перевагу, змусив мусульманські ескадри до відступу і завдав їм у водах Силеума поразки. На суші війська халіфату були розбиті в Азії.
З цієї кризи імперія вийшла більш об'єднаною й монолітною, національний склад її став одноріднішим, релігійні розходження головним чином пішли в минуле, тому що монофізитство й аріанство мали основне поширення у втрачених нині Єгипті і Північній Африці. До кінця VII століття територія Візантії становила вже не більше третини держави Юстиніана. Ядро її складали землі, населені греками або еллінізованими племенами, що говорили грецькою. У той же час почалося масове заселення Балканського півострова болгарськими племенами. У VII столітті вони розселилися на значній території в Мезії, Фракії, Македонії, Далмації, Істрії, частині Греції і навіть були переселені в Малу Азію), зберігши при цьому свою мову, побут, культуру. Відбулися зміни і в етнічному складі населення у східній частині Малої Азії: з'явилися поселення персів, сирійців, арабів.
У VII столітті були проведені істотні реформи в керуванні — замість єпархій і екзархатів імперія була розділена на феми, підлеглі стратигам. Новий національний склад держави привів до того, що грецька мова стала офіційною, навіть титул імператора став звучати по-грецькому — василевс. В адміністрації стародавні латинські титули або зникають, або еллінізуються, а їхнє місце займають нові назви — логофети, стратеги, епархи, друнгарії. В армії, де переважають азійські й вірменські елементи, грецька стає мовою наказів.
На початку VIII століття тимчасова стабілізація знову перемінилася низкою криз — війни з болгарами, арабами, безперервні повстання. Лев Ісавр, що зійшов на престол під ім'ям імператора Лева ІІІ й заснував ісаврійську династію (717—867), зумів зупинити розпад держави й завдав вирішальної поразки арабам.
За пів століття правління два перших Ісаври зробили імперію багатою і квітучою, попри чуму, що спустошила її 747 року та заворушення, викликані іконоборством. Релігійна політика ісаврійських імператорів була одночасно і політичною. Багато людей на початку VIII століття було незадоволено надлишком марновірства й особливо тим місцем, яке займало поклоніння іконам, віра в їхні чудотворні властивості, та поєднані з ними людські вчинки та інтереси; багатьох людей турбувало те зло, що як їм здавалося, у такий спосіб заподіювалося релігії. Одночасно імператори прагнули обмежити зростаючу могутність церкви. Політика іконоборства привела до розбратів і смут, одночасно підсиливши розкол у відносинах з Римською церквою. Відновлення іконопоклоніння відбулося тільки наприкінці VIII століття завдяки імператриці Ірині — першій жінці-імператриці, але вже на початку IX століття політика іконоборства була продовжена.
800 року Карл Великий оголосив про відновлення Західної Римської імперії, що для Візантії стало відчутним приниженням. Одночасно Багдадський халіфат підсилив свій натиск на сході.
Імператором Левом V Вірменином (роки правління 813—820) і двома імператорами Фригійської династії — Михайлом ІІ (820—829) і Феофілом (829—842) було відновлено політику іконоборства. Знову на цілих тридцять років імперія опинилася у владі заколотів. Договір 812 року, що визнавав за Карлом Великим титул імператора, означав серйозні територіальні втрати в Італії, де Візантія зберегла тільки Венецію і землі на півдні півострова.
Війна з арабами, розпочата 804 року, призвела до двох серйозних поразок: до захоплення острова Крит мусульманськими піратами (826), що почали звідси майже безкарно спустошувати східне Середземномор'я, і до завоювання Сицилії північноафриканськими арабами (827), що 831 року опанували містом Палермо. Особливо загрозливою була небезпека з боку болгар, з тих пір як хан Крум розширив межі своєї імперії від Гема до Карпат. Никифор спробував розбити його, вдершись у Болгарію, але на зворотному шляху зазнав поразки й загинув (811), а болгари, знову захопивши Адріанополь, з'явилися поблизу стін Константинополя (813). Лише перемога Лева V при Месемврії (813) врятувала імперію.
Період смут закінчився 867 року приходом до влади македонської династії. Василій I Македонянин (867—886), Роман I Лакапін (919—944), Никифор II Фока (963—969), Іоанн Цимісхій (969—976), Василь ІІ (976—1025) — імператори й узурпатори — забезпечили Візантії 150 років процвітання і могутності. Була завойована Болгарія, Крит, Південна Італія, відбувалися успішні військові походи проти арабів вглиб Сирії. Кордони імперії розширилися до Євфрату й Тигру, Вірменія й Іберія ввійшли до сфери візантійського впливу, Іоанн Цимісхій доходив навіть до Єрусалима.
У IX–XI століттях велике значення для Візантії мали взаємини з Київською Руссю. Після облоги Константинополя київським князем Олегом (907) Візантія була змушена укласти з Руссю торговельний договір, що сприяв розвитку торгівлі вздовж великого шляху з «варяг у греки». Наприкінці X століття Візантія воювала з київським князем Святославом за Болгарію і здобула перемогу. При київському князі Володимирі Святославовичу між Візантією і Київською Руссю було укладено союз. Василь ІІ віддав свою сестру Ганну заміж за Володимира. Наприкінці X століття Русь прийняла з Візантії християнство.
1019 року, завоювавши Болгарію, Вірменію й Іберію, Василь ІІ відсвяткував великим тріумфом найбільше посилення імперії з початку арабських завоювань. Доповнювали картину блискучий стан фінансів і розквіт культури.
Однак одночасно почали з'являтися перші ознаки слабкості, що виражалося в посиленні феодальної роздрібненості. Знать, що контролювала величезні території і ресурси, часто успішно протиставляла себе центральній владі. Занепад почався після смерті Василя ІІ, при його браті Костянтині VIII (1025—1028) і при дочках останнього — спочатку при Зої та її трьох чоловіках, що послідовно змінювали один одного — Романі ІІІ (1028—1034), Михайлі IV (1034—1041), Костянтині Мономаху (1042—1054), з яким вона розділяла трон (Зоя вмерла 1050), і потім при Феодорі (1054—1056). Ослаблення проявилося ще різкіше по завершенню правління Македонської династії.
У результаті військового перевороту на престол зійшов Ісаак I Комнін (1057—1059); після його зречення імператором став Костянтин X Дука (1059—1067). Потім до влади прийшов Роман IV Діоген (1067—1071), якого скинув Михайло VII Дука (1071—1078); у результаті нового повстання корона дісталася Никифору Вотаніату (1078—1081). Протягом цих коротких правлінь анархія чимраз зростала, внутрішня і зовнішня криза, від якої страждала імперія, ставала все більш важкою. Італія була втрачена до середини XI століття під натиском норманів, але основна небезпека насувалася зі сходу — 1071 року Роман IV Діоген зазнав поразки від турків-сельджуків під Маназкертом (Вірменія), і від цієї поразки Візантія так і не змогла оговтатись. 1054 року відбувся офіційний розрив між західною та східною християнськими церквами, що погіршило вкрай натягнуті стосунки з Заходом і визначило події 1204 року (захоплення хрестоносцями Константинополя і розпад країни), а повстання феодалів підривали останні сили країни.
1081 року на престол вступила династія Комнинів (1081—1204) — представники феодальної аристократії. Турки залишалися в Іконії (Конійський султанат); на Балканах за допомогою Угорщини слов'янські народи створили майже незалежні держави; нарешті, Захід також являв собою серйозну небезпеку Візантії як з боку загарбницьких устремлінь, честолюбних політичних планів, породжених першим хрестовим походом, так і внаслідок економічних претензій Венеції.
При Комнінах головну роль у візантійській армії стали грати важкоозброєна кіннота (катафрактарії) і наймані війська з іноземців. Зміцнення держави й армії дозволило Комнінам відбити наступ норманів на Балкани, відвоювати в сельджуків значну частину Малої Азії, установити суверенітет над Антіохією. Мануїл І примусив Угорщину визнати суверенітет Візантії (1164) і затвердив свою владу в Сербії. Але в цілому становище продовжувало залишатися важким. Особливо небезпечним була політика Венеції — колишнє суто грецьке місто стало суперником і ворогом імперії, створювало сильну конкуренцію її торгівлі. 1176 візантійська армія була розгромлена турками при Міріокефалоні. На всіх напрямках Візантія була змушена перейти до оборони.
Політика Візантії щодо хрестоносців полягала у зв'язуванні їхніх проводирів васальними зобов'язаннями і поверненні з їхньою допомогою територій на сході, але особливого успіху це не принесло. Стосунки з хрестоносцями постійно погіршувалися. Як багато хто з їхніх попередників, Комніни мріяли відновити свою владу над Римом, чи за допомогою сили, або шляхом союзу з папством.
Особливо намагався здійснити ці мрії Мануїл І. Здавалося, що Мануїл здобував імперії незрівнянну славу в усім світі і зробив Константинополь центром європейської політики; але коли він вмер 1180 року, Візантія виявилася розореною і ненависною латинянам, готовими в будь-який момент напасти на неї. Водночас у країні назрівала серйозна внутрішня криза. Після смерті Мануїла І спалахнуло народне повстання в Константинополі (1181), викликане невдоволенням політикою уряду, що сприяла італійським купцям, а також західноєвропейським лицарям, що поступали на службу до імператорів. Країна переживала глибоку економічну кризу: підсилилася феодальна роздрібненість, правителі провінцій були фактично незалежні від центральної влади, прийшли в занепад міста, ослабнули армія і флот. Почався розпад імперії. 1187 відпала Болгарія; 1190 Візантія була змушена визнати незалежність Сербії. Коли ж 1192 дожем Венеції став Енріко Дандоло, виникла думка, що найкращим засобом як для задоволення ненависті, що нагромадилася у латинян, так і для забезпечення інтересів Венеції на Сході було б завоювання Візантійської імперії. Ворожість папи, домагання Венеції, відмова платити хрестоносцям винагороду — усе це разом узяте визначило той факт, що Четвертий хрестовий похід (1202—1204) повернув замість Єгипту вже проти Константинополя. Виснажена, ослаблена натиском слов'янських держав, Візантія виявилася нездатною протистояти хрестоносцям.
1204 року армія хрестоносців захопила Константинополь. Візантія розпалася на низку держав — Латинську імперію й Ахейське князівство, створені на територіях, захоплених хрестоносцями, і Нікейську, Трапезундську і Епірську імперії, що залишилися під контролем греків. Латиняни придушували у Візантії грецьку культуру, засилля італійських торговців заважало відродженню візантійських міст.
Становище Латинської імперії було дуже хитким — ненависть греків і напади болгар сильно послабили її, так що 1261 року імператор Нікейської імперії Михайло Палеолог, за підтримки грецького населення Латинської імперії відвоювавши Константинополь і розгромивши Латинську імперію, оголосив про відновлення Візантійської імперії. 1337 до неї приєднався Епір. Але Ахейське князівство — єдине життєздатне утворення хрестоносців у Греції — проіснувало до завоювань османських турків, так само як і Трапезундська імперія. Відновити Візантійську імперію в її цілості було вже неможливо. Михайло VIII (1261—1282) спробував це здійснити, і хоча йому не вдалося цілком втілити в життя свої устремління, проте його зусилля, практичне обдарування і гнучкий розум роблять його останнім значним імператором Візантії.
Перед обличчям зовнішньої небезпеки, що загрожувала імперії, було необхідно, щоб вона зберігала єдність, спокій і силу. Епоха Палеологів навпаки була сповнена повстань і цивільних смут. У Європі найнебезпечнішими супротивниками Візантії виявилися серби. При спадкоємцях Стефана Ненадя — Уроші І (1243—1276), Драгутині (1276—1282), Милутині (1282—1321) — Сербія так розширила свою територію за рахунок болгар і візантійців, що стала найзначнішою державою на Балканському півострові.
Постійно підсилювався тиск османів на чолі з трьома великими воєначальниками — Ертогрулом, Османом (1289—1326) і Орханом (1326—1359). Незважаючи на деякі вдалі спроби Андроніка ІІ зупинити їх, 1326 Бурса упала перед османами, що перетворили її у свою столицю. Потім була взята Нікея (1329), за нею — Нікомедія (1337); 1338 турки досягли Босфору і незабаром перейшли його за запрошенням самих же візантійців, що наполегливо домагалися їхнього союзу для допомоги у внутрішніх смутах. Ця обставина привела до того, що імператорам довелося шукати допомоги на заході. Іоанну V (1369), а потім і Мануїлу ІІ (1417) довелося відновити переговори з Римом, а Іоанн VIII, щоб запобігти турецькій небезпеці, ризикнув — імператор особисто з'явився в Італії (1437) і на Флорентійському церковному соборі підписав з Григорієм IV унію, що означала кінець поділові церков (1439). Але просте населення не прийняло католицизм, і ці спроби примирення лише збільшили внутрішні розбрати.
Нарешті завоювання османів почали загрожувати самому існуванню країни. Мурад І (1359—1389) завоював Фракію (1361), що Іоанн V Палеолог змушений був визнати у 1363; потім він захопив Філіппополь, а незабаром і Адріанополь, куди переніс свою столицю (1365). Константинополь, ізольований, оточений, відрізаний від інших областей, очікував за своїми стінами смертельного удару, що здавався неминучим. Тим часом османи завершили завоювання Балканського півострова. У Мариці вони розбили південних сербів і болгар (1371); вони заснували свої колонії в Македонії і стали загрожувати Фессалонікам (1374); вони вдерлися в Албанію (1386), розбили Сербську державу і після битви на Косовому полі перетворили Болгарію в турецький пашалик (1393). Іоанн V Палеолог був змушений визнати себе васалом султана, платити йому данину і поставляти йому контингенти військ для захоплення Філадельфії (1391) — останнього оплоту, яким ще володіла Візантія в Малій Азії.
Баязид (1389—1402) діяв стосовно Візантійської імперії ще більш енергійно. Він блокував з усіх боків столицю (1391—1395), а коли спроба Заходу врятувати Візантію в битві під Нікополем (1396) зазнала невдачі, він спробував штурмом узяти Константинополь (1397) і одночасно вдертися в Морею. Навала монголів і нищівна поразка, нанесена Тимуром туркам при Ангорі (1402), дали імперії ще двадцять років відстрочки. Але 1421 р. Мурад II (1421—1451) відновив натиск. Він атакував, хоча і безуспішно, Константинополь, що енергійно захищався (1422); захопив Фессалоніки (1430), куплені в 1423 венеційцями у візантійців; один з його полководців проникнув у Морею (1423); сам він успішно діяв у Боснії й Албанії і змусив господаря Валахії платити данину.
Візантійська імперія, доведена до відчаю, володіла тепер, крім Константинополя і сусідньої області до Деркона і Селімврії, лише декількома окремими областями, розсіяними по узбережжю: Анхіалом, Месемврією, Афоном і Пелопоннесом, який майже цілком відвойований у латинян, став ніби центром грецького народу. Незважаючи на героїчні зусилля Яноша Гуняді, що 1443 розбив турків при Яловаці, попри опір Скандербега в Албанії, турки завзято домагались своєї мети. 1444 у битві при Варні обернулася поразкою остання серйозна спроба східних християн протистояти туркам. Афінське герцогство підкорилося їм, князівство Морея, завойоване турками 1446, змушено було визнати себе данником; у другій битві на Косовому полі (1448) Янош Гуньяді зазнав поразки. Залишався лише Константинополь — неприступна цитадель, що втілювала в собі всю імперію. Але і для нього наближався кінець. Мехмед ІІ, вступаючи на трон (1451), твердо поставив намір опанувати ним. 5 квітня 1453 р. турки почали облогу Константинополя.
Ще раніше султан побудував на Босфорі фортецю Румілі-Гіссар, що перерізала комунікації між Константинополем і Чорним морем, і одночасно послав експедицію в Морею, щоб перешкодити грецьким деспотам Містри допомагати столиці. Проти величезної турецької армії, що складалася з приблизно 80 тисяч людей, імператор Костянтин Драгаш зміг виставити лише 9 тис. солдат, з яких біля половини складали іноземці; населення колись величезного міста на той час становило лише близько 30 тисяч людей. Проте, попри міць турецької артилерії, перший приступ був відбитий (18 квітня).
Мехмеду ІІ вдалося провести свій флот у бухту Золотий Ріг і в такий спосіб поставити під погрозу іншу ділянку укріплень. Однак штурм 7 травня знову не вдався. Але в міському валу на підступах до воріт св. Романа був пробитий пролом. У ніч з 28 на 29 травня 1453 почалася остання атака. Двічі турки були відбиті; тоді Мехмед кинув на штурм яничарів. У той же час генуезець Джустиніані Лонго, що був разом з імператором душею оборони, отримав серйозне поранення і покинув стрій, при цьому його дух зламався і він почав говорити про неминучість поразки. Подібні заяви з уст раніше одного з найзатятіших вояків та зникнення вождя значно ослабили генуезців та й інших воїнів. Імператор продовжував доблесно боротися, але частина ворожого війська, опанувавши підземний хід з фортеці — так званий Ксилопорт, напала на захисників з тилу. Це був кінець. Костянтин ХІ загинув у бою. Турки опанували місто. У захопленому Константинополі почалися грабежі й убивства; більше половини жителів було взято в полон.
30 травня 1453 року, о восьмій годині ранку, Мехмед ІІ урочисто вступив у столицю і наказав переробити центральний собор міста — собор Святої Софії на мечеть. Останні залишки колись великої імперії — Трапезунд і Морея — потрапили під турецьке панування протягом декількох наступних десятиліть. Легітимними спадкоємцями імперії вважали себе правителі князівства Феодоро на Кримському півострові, тісно пов'язані династичними шлюбами з візантійськими імператорськими родинами. На знак своїх претензій вони узяли візантійський титул «автократорів». Однак також були подолані османами у грудні 1475 року.
Протягом більшої частини своєї історії Східна Римська (Візантійська) імперія не використовувала геральдику в західноєвропейському розумінні постійних мотивів. Одноголовий римський імператорський орел продовжував використовуватися у Візантії, хоча значно рідше.
Емблемою, яка переважно асоціюється з Візантійською імперією, є двоголовий орел. Це не візантійський винахід, а традиційний анатолійський мотив. Дата його прийняття візантійцями викликала гострі суперечки серед вчених.
Населення Візантійської імперії охоплювало всі етнічні та племінні групи, що там мешкало, переважно візантійських греків, а також албанців, вірмен, ассирійців, болгар, готів, грузтнських племен (лазів, мегрелів, картвелів, месхів тощо), латинян, левантійських арабів, сербів і хорватів, фракійців, цанів, влахів, берберів, римо-африканців і римо-іберів та інші групи. Воно коливалося протягом тисячолітньої історії держави.
На початку свого існування і у середині V ст. нараховували 16 млн. осіб[2] У 540 році в імперії мешкало близько 26-27 млн. осіб. З 560 року населення скоротилося з 19,5 мільйона до 10,5 мільйона у 641 році, а у 774 році становило 7 мільйонів осіб, у 842 році збільшилося до 8 млн. З цього часу воно збільшувалося і 1025 року кількість мешканців досягло 12 мільйонів[3][4][5] або 18 млн. осіб[6].
Чума та територіальні втрати від сельджуцьких мусульманських загарбників послабили імперію і до кінця правління Македонської династії населення, за оцінками, сягало 5 млн. осіб[7][8].
За правління Комнінів з відновлення територій та потуги населення зросло у 1143 році до 10 млн. осіб[9]. Чисельність почала неухильно знижуватися до 9 000 000 осіб у 1204 році. Через кілька десятиліть після відвоювання Константинополя в 1282 році населення імперії становило від 3 до 5 млн. осіб[10]. До 1312 року це число скоротилося до 2 мільйонів[11][12]. На момент захоплення Константинополя османами в місті мешкало близько 50 тис. осіб[13].
Від Римської імперії Візантія успадкувала монархічну систему правління з імператором на чолі. Для вступу на трон відбувалася визначена церемонія. Він мав титули басилевс і автократор (основні), також міг додати «Порфірогенет»
Разом із тим, у Візантії не існувало чіткого принципу династичного успадкування і обрання імператора та усунення від влади імператора залежало від настроїв та суспільної думки населення Константинополя[14]. Принцип спадкового права з'явився з 829 року і набув розвитку за правління Македонської династії. Для зміцнення свого станвоища та встановлення спадковості перші імператори часто призначати співімператорами (молодшими басилевсами) своїх родичів, зазвичай синів. Але лише в період правління перших представників династії Палеологів відбувається інституціоналізація системи співправительства. Михайло VIII 1272 року видав простагму - важливого документа, положення якого були повною мірою реалізовані і певною мірою навіть розширені в правління імператора Андроніка II. В результаті відбувався поділо управлінських функцій усередині правлячої династії. У той час як старший імператор займався вирішенням цілого спектра питань, пов'язаних із різними сферами життєдіяльності держави (фіскальної, соціально-економічної, адміністративної, політико-правової, зовнішньополітичної та ін), молодший басилевс зосередив у своїх руках головним чином функції командування збройними силами імперії. Відокремлене становище молодшого імператора, яке полягало в його постійному перебуванні поза столицею, і наявність під його контролем значних військових контингентів забезпечували відомий ступінь самостійності у прийнятих ним військово-політичних рішеннях, в яких він часто суперечив своєму батькові. У той же час специфічно розрізнене існування у Візантії двох імператорських дворів зі своїм штатом придворних порушувало єдність усередині вузького прошарку візантійської еліти, призводило до її розмежування та виділення з її числа певної групи людей, що пов'язували з молодшим василевсом подальше здобуття ними високих. Ця обставина вплине на початок громадянської війни в імперії 1321-1328 років.
Центральний уряд, очолюваний імператором зазвичай зосереджувався на військових питаннях, зовнішніх відносинах, забезпеченні виконання законів та зборі податків[15]. Тривалий час зберігалася колишня система державного і фінансового керування, що була закладена у IV ст. Особисті служби імператора стали державними, рада за імператора (консисторій) стала важливим органом політичної влади. Було затверджено новий тип кар'єри сенатора - служба в державному апараті та при імператорському дворі. Функціонував «римський сенат» - ромейський синкліт.
Сенат (синкліт) був фактично дорадчим і конституюючим органом влади: міг, наприклад, оголосити війну, ратифікувати міжнародні угоди, навіть затвердити обрання нового імператора, хоча все це частіше робилося без жодного сенату[16]. На початку Східної Римської імперії траплялися випадки, коли сенат протистояв імператору та намагався стверджувати свою владу на основі свого конституційного значення щодо спадкоємства імператора. У 457 році вони запропонували звести на престол начальника воїнів, алана Аспара, але замість нього імператором став трибун і сенатор Лев I, який був підлеглим Аспара. У 532 році деякі сенатори підтримали бунтівників Ніки проти Юстиніана I, який не любив і не довіряв багатому сенату. Після 541 року сенат втратив багатьох своїх членів через пандемію чуми, а під час подальших економічних потрясінь Юстиніан конфіскував багатство багатьох сенаторів, що залишилися. У 608 році, під час правління Фоки, Іраклій Старший та його син Іраклій були оголошені консулами за підтримки членів сенату в Карфагені. Пізніше Іраклій був обраний імператором. Попередній імператор Фока був скинутий сенатом і заарештований у церкві двома сенаторами[17].
Влада синкліту поступово зменшувалася. Починаючи з VII століття він став фактично класом сановників, оскільки багато з його решти повноважень як органу були позбавлено імператорами Василієм I та Левом VI. Останнім відомим актом синкліту було обрання Ніколая Канабоса імператором на противагу Ісааку II та Олексію IV під час Четвертого хрестового походу[18]. За династії Палеологів титул сенатора проіснував до середини XIV століття.
Протягом VIII – кінець XI століть виникла нова, придворна система. У ній посади певного рівня нагороджувалися новими титулами, похідними від старих, нині застарілих державних посад. Залишався сенаторський клас, який включав частину вищого чиновництва; кожен чиновник із рангу протоспатарія («перший мечоносець»; спочатку голова охоронців імператора) вважався його членом[19]. У цей період розрізняли дві окремі категорії санов (ἀξίαι): «сановності за нагородженням» (διὰ βραβείων ἀξίαι), які були суто почесними придворними титулами та надавались шляхом нагородження символом рангу, та «сановності за проголошенням» (διὰ λόγου ἀξίαι), які були державними посадами та надавались імператорським указом. Перші далі поділялися на три підкатегорії, залежно від того, хто мав на них право: різні набори титулів існували для «бороданів» (βαρβάτοι, тобто не євнухи), євнухів (ἐκτομίαι) та жінок. Державні чиновники зазвичай поєднували титули з обох основних категорій.
Згідно Клеторологіону IX ст. титули і посади поділялися на 5 класів: вищий (від константинопольського патріарха і цезаря до сінкела і архієпископа Болгарії) і 4 інших. Ключовими титулами були цезар, деспот (з часів Юстиніана I), нобілісім, куропалат (з часів Юстиніана I), себаст. Основними посадами до XI ст. (за значенням, починаючи з найвищого) були проедр, магістр, вестарх, вест, антипат, патрикій, протоспафарій, спафарій, іпат, стратор, кандидат, мандатор (імператорський посол), вестітор (командир підрозділу імператорської охорони), сілентіарій (відповідальний за порядок у палаці), стратилат і апоепархон[20].
З X століття широко поширюються феодальні принципи керування, цей процес привів до утвердження на троні представників феодальної аристократії. До серединицього століття було сформовано автократичну монархію. Разом з тим, починаючи з другої половини ХІ ст. посилилася внутрішньоелітна боротьба. У цьому правляча династія послідовно посилювала і послаблювала конкуруючі групи. Особливо гострими були протистояння македонської та малоазійської груп воєначальників, боротьба лідерів бюрократичних партій.
Євнухи становили надзвичайно важливу і численну категорію придворних візантійського імператора. Основним призначенням євнухів було обслуговування імператора та імператриці в покоях Великого палацу; тільки їм імператор міг повністю довіряти. Завдяки безперешкодному доступу до особи імператора, євнухи, які мали власну придворну ієрархію, протягом більшої частини візантійської історії контролювали управління державою. Так, євнухи часто обіймали посаду паракімомена, що у IX-X століттях відповідала обов'язкам головного міністра[21].
За правління Палеологів численні палацові посади були об'єднані у складну диференційовану систему. Формально ієрархія титулів із 84 рангів була поділена на кілька класів. Перший клас допускався до Трикліону в наступному порядку. Очолював процесію великий доместик. Після представлення імператору він оголошував присутніх до логофета черед[22]. Посада мегадуки (головнокомандуючого) займав 6-й ранг в ієрархії. Від 35 до 52 класу відносять до другого класу. Порядок носіїв титулів від великого тлумача (52-й ранг) до великого байулу не підлягає чіткій регламентації. Тому припускають, що нижчі за рангом титули були об'єднані в один клас. Особи, яким надавалися титули з 52-го по 84-й ранг були слабко пов'язані з палацовим управлінням і без особливого розпорядження були обмежені у праві спілкування з імператором. Особливий юридичний статус посад з 7-го по 34-й ранг (від великого доместика до друнгарія флоту), підкреслювався тим, що символи влади та дарунки, згідно з статусом титулу, видавалися чиновникам самим імператором[23]. Інші посадові особи отримували їх з рук примікірія палацу та логофета черед.
Відбулася зміна функціоналу: месадзон, що з'являється ще у XI ст. отримує вищі повноваження з цивільного управління, стає посередниками між імператорами і дуками фем[24]; квестори палацу виконували обов'язки працівників імператорської канцелярії[25], використовувалися в дипломатичних місіях; орфанотроф перетворився на високий придворний титул, власника якого було задіяно в дипломатії та провінційному управлінні[26];[27]. Логофети державної та імператорської скарбниці зберегли свою пряму компетенцію до початку XIV століття. Логофет дрому передав контроль над поштовою службою та дипломатичним етикетом великому логофету. При цьому логофет дрому здійснював обов'язки кефалотікеону[28]. Посаду логофета черед було скасовано після трати малоазійських володінь на користь Османської імперії. Татас двору (38-й ранг) був вихователем імператорських дітей, прокафімен займався фінансовими питання.
Месодзон міг також обіймати посади великого логофета або логофета генікона. Часто останній був очільником фінансового відомства в часи Палеологів. Разом з тим в залежності від ситуації головою імператорського фінансового управління міг бути й великий логофет. Головою фіска був прокафімен вестіарія.
Для вирішення різних питань міждержавних відносин за необхідності залучалися довірені особи імператорів, яким з соціального статусу, походження василевси шанували різні палацові титули. Високий ранг більшості військових титулів-посад, а також їхня чисельна перевага над цивільними свідчать про пріоритет військового управління перед цивільним як наслідок високого значення армії в сучасних зовнішньополітичних умовах. Багато з титулів посад мали подвійну компетенцію – у складі власне палацового управління та в системі центрального управління. Поєднання двох компетенцій свідчить про деградацію системи центрального управління.
Титули себаста та деспота надавалися виключно членам імператорської сім'ї або рідним братам басилевсів[29].
З часів Мануїла II чисельність правлячої еліти помітно скоротилася. Занепала ієрархія чинів і посад, багато вищі посади і титули, зокрема себастократор, цезар, великий доместик, паніперсебаст, протовестіарій, більше не надавалися, а надалі зовсім зникли з політичного побуту. Скоротився центральний апарат управління, що звузився до двору. Вправний клас входили нащадки відомих візантійських прізвищ, а також люди, які перебували в дружніх відносинах з імператором.
Унікальним явищем у житті Візантії спеціальних політичних угруповань – «димів», циркових партій. У період Пізньої Римської імперії, з припиненням атлетичних ігор та гладіаторських боїв, розважальні заходи втратили колишній розмах та різноманітність. Театральні вистави та гонки колісниць збереглися і стали основною розвагою населення найбільших міст. Імператор Костянтин Великий своїм указом «Про акламацію» дозволив народу висловлювати свою думку щодо подій суспільно-політичного життя країни під час циркових вистав, бігів колісниць.
Існували чотири партії – левки («білі»), русії («червоні»), прасіни («зелені») та венети («блакитні»). Із занепадом місцевого самоврядування в містах обов'язки з організації уявлень перейшли від декуріонів до партій, що перетворилися на великі організації, які надавали необхідні для видовищ персонал, тварин та обладнання. Оплата діяльності партій здійснювалася переважно рахунок зібраних податків, тобто, фактично, імператором. Разом з тим дими мали також військову складову. З часів Костянтина I у Константинополі діяла міська варта — ό της πόλεως στρατός (міська стратос)[30]. У правління Феодосія II обліковий склад прасінів (разом із русіями) нароховував 8000 озброєних осіб. Для 602 року джерела називають число 1500 бійців прасінів і русіїв, тоді як венетів і левків — 900[31].
До V століття зберегли вплив лише команди прасінів і венетів[32]. Левки та русії не зникли, і відомо, що вони брали участь у змаганнях найпізніше до XII століття. Вони також згадуються у детальному описі пов'язаних з іподромом церемоній у трактаті Костянтина Багрянородного «Про церемонії»[33]. Також з V століття традиційні кольори команд поширилися на організаторів видовищ у театрах та амфітеатрах. Так, з оповідання Прокопія Кесарійського відомо, що батько майбутньої імператриці Феодори був ведмежарем у прасінів. Тоді ж адміністративні обов'язки щодо влаштування ігор перейшли у відання спеціальних імператорських чиновників, які отримали назву actuarii thymelae et equorum currilium, а з X століття одного з доместиків скарбниці[34].
Соціальні та релігійні протиріччя візантійського суспільства IV–VI ст. багато в чому знаходили своє втілення у боротьбі цих «партій». Димоти надали підтримку узурпатору Василіску на початку його недовгого правління, боротьба між «синіми» та «зеленими» згадується істориками при описі подій повстання самаритян у 480-х роках[35]. Роки правління Анастасія I, що був прихильником русіїв, ознаменувалися боротьбою прасинів та венетів[36]. У 491 року у Константинополі відбулися великі хвилювання, названі Марцелліном Комітом «плебейської війною», розпочаті іподромі у присутності імператора. У 498 році прасіни ініціювали нові заворушення, які, хоч і було жорстоко придушено, призвели до скасування основного торгово-ремісничого податку — хрисаргіра[37].
У правління Юстина I відбулося виділення активної частини партій, так званих стасіотів (грец. στασιώται). Прокопій Кесарійський у своїй «Таємній історії» розповідає, що Юстиніан, відкрито прийнявши бік венетів та заохочуючи їх, викликав значні зміни у їхній традиційній поведінці. Стасіоти венетів запровадили нову моду в зачісках та одязі, і не лише особливо активно підтримували свої команди на іподромі, а й почали нападати ночами на перехожих, займаючись грабежами та вбивствами. Відчуваючи повну безкарність, де вони боялися суддів, які побоювалися своє життя, і змушували позикодавців повертати боргові розписки. Дружина Юстиніана I, Феодора, як вважається, симпатизувала прасінам і монофізитам, врівноважуючи цим баланс партій[38]. Значним проявом впливу димів на політичну ситуацію стало повстання Ніка. У 550-х і 560-х роках відбулися нові заворушення, де рушійною силою були прасіни і венети. За Юстина II ворожі виступи набули такого розмаху, що імператор був змушений виступити зі спеціальним зверненням до партій. Надалі імператори прагнули підтримувати рівновагу між партіями[39].
Дими у 602 році відіграли значну роль в у поваленні імператора Маврикія, внаслідок чого трон захопив Фока. 610 року прасіни очолили заколот в столиці проти Фоки[40][41]. Заколоти за участю партій відбувалися по всій імперії крім Фессалонік[42].
Повалення Юстиніана II в 694 році відбулося тому, що він хотів винищити венетів. У боротьбі за владу, яка почалася після першого повалення Юстиніана II, Леонтія, ймовірно, підтримували «блакитні», а його противника Апсимара – «зелені»[43]. Згодом відбувається занепад димів. За часів імператора Лева III в димах відбувся поділ військової та цивільної частин. Фактично, вступивши під початок доместика схол, озброєні димоти стали частиною візантійської армії[44].
за часів Ісаврійської династії дими втрачають свій політичний вплив, але продовжували свою спортивну діяльність. Якась з партій, як і раніше, користувалася більшою підтримкою імператорів, і в IX—X перевага найчастіше діставалася «блакитною». На іподромі Константинополя вони першими вітали імператора, і в ході церемоній віддавали перевагу «зеленим». На відміну від минулих століть, такий стан справ більше не викликав невдоволення і не призводив до зіткнень[45]. За імператора Василя I було ліквідовано побудовані за Юстиніана II фіали (майданчики з фонтанами) факцій у Великому палаці, що зробило різницю між партіями ще менш помітним[46].
Дими також існували у провінціях, зокрема в Сирії, Палестині, півночі Єгипту, Африці, на заході Малої Азії. Значними за впливом були дими Антіохії, Єрусалиму та Карфагену. Епіграфічні джерела, виявлені у другій половині XX століття, доводять, що ставлення візантійських юдеї брали участь у діяльності іподромних партій. Так, у цирку карійського Афродізія, у зоні «блакитних», були знайдені написи τόπος Έβρέων («жидівське місце») та τόπος Βενετών Έβρέων των παλειών («місце старого юдея-венета»). Аналогічні написи в Мілеті та Тирі вказують на зв'язок жидів із димою венетів. Дими брали активну участь у заколотах у містах дельти Нілу 590-х років. У 614 році, коли перси взяли в облогу Єрусалим, партії об'єдналися проти рішення патріарха Захарії здати місто. Під час завоювання Єгипту арабами двох ворогуючих візантійських полководців, Міну та Доменціана, підтримували різні партії[47].
.JPG?lang=uk)
Спочатку проста та функціональна структура партій з часом ускладнювалася. Посада факціонарія який раніше був лідером факції, досить швидко втратила адміністративні повноваження і стала почесним титулом кращого колісничого. Відомим факціонарієм був Порфірій Калліопас. Трактат «Про церемонії» називає факціонаріями тільки колісничих прасінам і венетам, тоді як русіям і левкам доводилося задовольнятися тільки званнями мікропанітів[48].
У X ст. посадовці димів були наступними. Димарх з початку VII століття представляв політичну частину димів, користувався правом протесту і мав на руках списки димотів. Кожен із керівників основних димів також представляв і відповідну частину «молодших» димів — димократи та димархи венетів виконували відповідну функцію для диму левків, а прасинів для русіїв[49]. Димархи основних факцій призначалися особисто імператором і займали в табелі про ранги 57 та 58 місця, як правило, у званні протоспафарія[50]. Димократ представляючи військову частину диму. Вони призначалися з вищих військових чинів, посада димократа венетів за традицією належала доместику схол , а димократа прасинів доместику екскубітів, обидва в чині протоспафарія.
Наступними посадовцями димів були δευτερεύων (заступник керівника дима); γειτονιάρχης очолював квартал, де мешкали дема (підрозділ) дими; переписувачі та архіваріуси, що фіксували результати змагань; поет, який складав лібеларій, урочисто вручався імператору; співаки та музики; μαίστορες декламував імператору ямбічні вірші разом із архіваріусом під час урочистих процесійі очолював хор диму; трибуни та їхні заступники, про чиї обов'язки нічого не відомо, крім того, що вони, у своєрідних костюмах, спільно з димократами та димархами, брали участь у танцях, що влаштовуються під час бенкету після урочистостей; глашатаї, що керували акламаціями.
До 530-х років зберігалася пізньоримська система, коли імперія поділялася на провінції, які, у свою чергу, були згруповані в діоцезії, а потім у преторіанські префектури[51][52]. Юстиніан I провів фактично скасував діоцезії, об'єднав менші провінції та створив нові типи юрисдикцій, такі як quaestura exercitus (надзвичайні квестури), яка поєднувала цивільну та військову владу.
За Маврикія зміни поглибилися з екзархатами Італії та Африки. Також замість міського префекта Константинополя було впроваджено посаду епарха. В подальшому за династії Палеологів посада епарха стала лише почесною, а фактичне керування здійснювали кефалатиківонти, що керували окремими округами, на яку було поділено візантійську столицю.
Але з кінця VI століття починаються істотні зміни. Реформи імператора Іраклія пов'язані в основному з обороною (адміністративний поділ на феми замість екзархатів) і переважно грецькою культурою країни (введення посад логофета, стратига, друнгарія тощо). Стратиги в цей час опікувалися військовими, фінансовими, судовими та податковими справами.
Феми у відновленій після 1261 року імперії як загальний термін для територіального та фінансового обмеження. Вони поділялися на катепанікію, яка зазвичай була трохи більше, ніж місто, де проживав правитель або кефал («голова»), з околицями. Менші кефалаї іноді об'єднувалися у більші юрисдикції, які потім підпорядковувалися «універсальному голові». У XIV столітті також було створено кілька деспотатів як уділів для членів імператорської родини.
Міста були сукупністю самоврядних громад з представниками центрального уряду та церкви з V століття. У V—VI століттях політичне життя містах практично припинилося, що виявилося у зникненні пам'яток на вшанування місцевих політичних діячів. Декуріони з політичної еліти перетворилися на групу спадкових функціонерів, досягнення яких не заслуговували на увічнення. У провінційних містах монументальне будівництво перейшло у відання імператорських чиновників. У звичайних містах, що не були центрами провінцій, припинилася практика зведення монументів на вшанування імператорів[53]. У столицях діоцезів витрати на організацію видовищ брали на себе їх очільники, нерідко за рахунок коштів, зібраних іншими містами провінції. Їм також доводилося також фінансувати екстраординарні закупівлі продовольства у разі голоду, зведення пам'ятних споруд на честь прибуття імператора тощо.
Оскільки найзаможніші громадяни ухилялися від заняття високих постів у містах, на їхнє місце приходили люди поміркованого достатку, які не мали змоги протистояти впливу імперських чиновників. У 505 році Анастасій I дав право духовенству і великим землевласникам обирати закупника зерна (др.-грец. σιτώνης) у разі голоду, а в 545 році Юстиніан I розширив їх повноваження на посади куратора (curator) та «батька міста» (patercivita). Юстиніан наголошував також на помилковості ситуації, коли на посаду дефенсора (захисника) обиралися люди незнатні й незаможні. Його рішенням було здійснювати обрання на основі ротації серед найважливіших жителів міста[54]. Разом з цим втрату містами економічної незалежності довершило запровадження при Анастасії I посади віндиків (vindices), відповідальних кожному місті за збирання податків і розподіл прибутків[55].
Окремо стояло управління Константинополя, на чолі якого стояв спочатку міський префект, а згодом епарх. Деякі елементи міського управління, характерні для Константинополя, існували й інших містах. У VIII-IX століття епарх був також у Фессалоніках. У його відповідальність входив збір податків та контроль імпорту із Болгарії[56]. За часів Палеологів у місті функціонував сенат, компетенція якого точно не відома. Ймовірно, у його рамках представники аристократичних сімей міста разом із кефалом обговорювали та вирішували місцеві проблеми.
Проте постійні війни суттєво змінили це, оскільки регулярні набіги та постійні конфлікти призвели до централізації влади через боротьбу імперії за виживання[57][58]. У Х ст. міське самоврядування фактично скасовується новелою 46 імператора Лева VI Мудрого, що скасувала привілеї та обов'язки куріалів, юридично завершується тим самим полісний період історії.
Починаючи з панування Василія I до падіння Константинополя у 1204 році міста не розглядалися як окремі одиниці із особливим статусом. У нікейський період (1204—1261) цивільна та військова сфери управління у місті були розділені, і остання перебувала у віданні кастрофілакс, але в XIV столітті вся повнота влади була зосереджена в руках кефала. Під час кризових чи особливо важливих ситуацій діяли загальні збори городян. Під час громадянських воєн такі збори збиралися у Водені (1328 рік) та Адріанополі (1341 рік), а в Янині присутні обрали раду архонтів[59].
Візантія уміло використовувала дипломатію в конфліктах з сусідніми державами та народами. На відміну від свого попередника, Римської імперії, яка своїх супротивників просто знищувала, Візантія завжди намагалася завдяки дипломатії перетворити своїх ворогів на союзників. Коли існувала загроза з боку Аварського каганату, було знайдено союзників — тюркомовних булгарів, які дали назву балканській слов'яномовній Болгарії. Пізніше при загрозі з боку Болгарії було укладено договори з Руссю, а з посиленням впливу Русі в Дунайському регіоні їм на противагу висунуто печенігів. В XI столітті укладено союз з половцями проти печенігів, які більше не приносили користі імперії. Візантійські дипломати також широко втручалися у внутрішні справи інших держав. 1282 Михайло VIII підтримав повстання в Сицилії проти Анжуйської династії. Імператори підтримували претендентів на трон в інших державах, якщо ті гарантували мир і співпрацю з Константинополем.
Значною подією було складення Кодексу Юстиніана, що став підсумком розвитку римського права. Закони постійно удосконалювалися. Заклалися засади апеляційних судів, системи морського права. У цьому Візантійське право сприяло еволюції юридичних систем навіть більше за свого прямого попередника — Римське право.
У VII ст. видано Землеробський закон, що захищав права власності власника на його наділ. Селянин зберігав право на свою ділянку навіть у разі вимушеного відходу з села. Передбачалася купівля-продаж землі, можливість обміну земельними ділянками на певний термін і назавжди, можливість передачі землі в обробку іншим особам на різних умовах, права власника закладати свою землю за гроші.
Водночас протягом VI—VII століть укладаються Номоканони, що були збірками церковних правил і імператорських указів, що стосувалися церкви та її прав й привілеїв, церквоної власності.
Важливим законодавчим актом є «Еклога» (1-а пол. VIII ст.), що було створено за часів Ісаврійської династії. Поряд із посткласичним римським правом досить сильний вплив на Еклогу справило право Сирії (Сирійська збірка V ст.). В ній, зокрема, перераховуються злочини та типи покараня, значне місце посідають судові процесуальні норми. Положення «Еклоги» зробили шлюб християнським інститутом, а не приватним договором, де він розвивався разом зі збільшенням прав рабів та зміною владних відносин[60][61][62].
Завдяки високому рівню юридичної техніки, детальній розробці окремих правових інститутів, «Еклога» вплинула на зміст пізніших (часів Македонської династії) офіційних документів візантійського права, таких як «Василіки», «Ісагога» (Епанагога), «Прохірон». На її основі було створено низку неофіційних (приватних) компіляцій: «Приватна Еклога» (Ecloga private aucta) та «Еклога, змінена за Прохіроном» (Ecloga ad Prochiron mutata).
1335 року каноністом Матфієм Властаром було укладено словник церквоного прав «Алфавітна синтагма». Близько 1345 року фесалонійським правником і суддею Костянтином Арменопулом було видано збірку візантійського феодального права «Шестикнижжя».
До XI ст. головним суддею імперії був квестор священного палацу (вище нього перебував лише імператор). Йому допомагали антиграфевси. У фемах судовими повноваженями були наділені архонти. У VIII ст. було впроваджено виплату платні судовим чиновникам, що було обумовлено існуванням практики сплати сторонами, що судяться, своєрідних внесків. Ці гроші не йшли до скарбниці, а розподілялися між суддями та допоміжним судовим персоналом, а розмір зазначених внесків ніде не був чітко визначено. В цей же період відбувається зміна екстроординарного процеса на лібелярний. Він отримав назву від існування своєрідних «формулярів», у яких наділялися як саме судове рішення (sententia), а й заява позивача (libellus conventionis), і навіть заперечення відповідача (libellus contradictionis). Невипадково тому, що велика роль цьому процесі належала судовому персоналу — номікам, табуляріям, які займалися складанням подібних «формулярів» та іншої судової документації.
Для підтвердження достовірності своїх показань у конкретній справі свідки мали приносити клятву. Свідків повинно були бути не менше двох. Як докази могли виступати як свічення, так і різні письмові документи. Можливе було укладання мирових угод (примирення сторін у ході судового розгляду). Така угода повинна була відбуватися у письмовій формі за підписом трьох свідків. Також існувала можливість оскарження судового рішення. Імператорський суд на Іподромі був вищою судовою інстанцією, що існувала до початку XIII ст.
У XIV ст. імператор Андронік II Палеолог створив інститут «Дванадцяти присяжних вселенських суддей ромеїв», які розглядали апеляційні справи, а підсудними могли стати усі мешканці імперії, зокрема імператор з родиною.
Церковні суди вирішували суперечки серед духовенства, мірянами, пов'язані зі шлюбом, спадком, православною вірою, а також богослужбові справи.
Все вільне населення ділилося на стани: аристократія, селяни, біднота, солдати, вчителі, торговці та духовенство[63]. Вища аристократія переважно представляла сенаторський клас, що починався з носія титулу іпата. Ариктократичні клани декілька разів в історії імперії занепадали або щезали. Перші значні чистки провів Юстиніан I після придушення повстання Ніка. Значні зміни відбулися за часів Македонської династії. Нові роди здобули піднесення за часів династії Комнінів.
Привілейованими шарами були військова, провінційна аристократія, вища столична бюрократія, вищі церковні ієрархи. У містах довкий час фактично панувала місцева знать, що була поділена на «будинки» (на кшталт кланів).
Падіння Константинополя у 1204 році глибоко порушило усталений порядок. Нова імперія, що виникла після відвоювання Константинополя у 1261 році, була роздробленою імперією. У цій державі сформувалися нові еліти, де великі купецькі та фінансові родини замінили традиційні аристократії, чиї земельні доходи скоротилися через скорочення імперської території та розтрату маєтків у численних громадянських війнах того періоду[64].
Згідно з текстом, що датується 533 роком нашої ери, людина вважалася «бідною», якщо мала менше 50 солідів, що на той час було скромною, але не незначною сумою. Для візантійців бідні відігравали особливу роль у суспільстві, оскільки вони надавали можливість робити милостиню, що було важливим завданням для стародавніх греків у підтримці батьківщини, що ототожнювалася з містом, концепцією, яка зберігалася і за часів християнства, набуваючи релігійного виміру. Існували різні типи бідних людей: птохос (πτωχός – «пасивний бідний») мав нижчий статус, ніж пенес (πένης – «активний бідний»). Вони становили основну частину охлосу. Складаючи значну частину населення, вони стали причиною створення в християнському суспільстві Візантії мережі лікарень (ιατρεία), дитячих будинків та інших благодійних установ, заснованих на релігійній та соціальній моделі, запропонованій церквою для перетворення суспільства[65].
Нижче за аристократів стан складали вільні землероби, вони становили основу населення імперії. Їх статус протягом існування імперії змінювався, вони поступово переходили у статус залежних (колонів, париків) і кріпаків). Більшість селян жила в селах, назви яких змінювалися протягом століть, еволюціонуючи від класичного коме (κώμη) до хоріон (χωριό). У «Трактаті про оподаткування» розрізняються три типи сільських жител: хоріон (χωρίον – село), агрідіон (αγρίδιον – хутір) та проастіон (προάστειον – маєток)[66]. У XIV ст. у балканських селах було 33 двори, у Малій Азії населення хоріона становило 450—500 осіб.
Звичайне село включало общинні землі: лісисті пагорби, пасовища, гаї каштанів, горіхів та інших дерев, береги моря та озер. Річки також вважалися загальними. Основна територія села ділилася між дворами; двір із земельним наділом іменувався «стасіс» як фізична одиниця і «стихос» як фіскальна одиниця у податкових описах. Документи описують стасіс як ділянку, що включає будинки, виноградники, городи, дерева, поля, іноді пасовища, джерела чи колодязі. Ці землі зазвичай поділялися на дрібні ділянки. Землі стасису або маєтку утворювали певну ієрархічні ієрархію. Найбільш цінними вважалися автургії. Ця категорія включала угіддя, що приносили найбільший дохід: оливкові гаї, виноградники, луки, а також солеварні, водяні млини, цегельні або риболовні ставки. Нижче автургій за шкалою цінності стояли звичайні поля — хорафії.
Парикі поділялися в залежності від майна, що було у розпорядженні: зевгатор, який мав у своєму розпорядженні земельний наділ площею не менше 1 зевгаторія (144 модія, або 12 га) вартістю 24 номісми та зевгар (упряж з двох волів); воїдат, що мав 1 вола або мав наділ не більше 4 модіїв I якості і не більше 10 модіїв III якості; голікарії (спадкові парикі); актимон (без майна), ксенопарикі (не включені до подткового кадастру, використовувалися проніарами для обробки нових земель).
У XIV та на початку XV ст. паричні стасії могли розташовуватись на землях, що мали різний статус: державна; проніарна; монастирська. Були землі зі змішаним статусом та з тимчасовим статусом. Тож фінансове становище париків було нестійким у зв'язку з державним правом змінювати статус наділів, і визначати економічні характеристики наділу, зокрема в частині пасотису, було непросто.
У містах значним впливом користувалася заможне ремісництво. Торгівці тривалий час не були шановним класом. Але вже за часів Македонської династії поступово зливаються з місцевою знаттю. Менш заможні ремісники і торгівці стали ґрунтом формування середнього міського класу (mesoi), який став набувати вплив у містах лише з XIV ст.
Положення євнухів у візантійському суспільстві було дуже привілейованим. Хоча вони не могли займати імператорський престол і в деякому значенні були обмежені в юридичних правах, у іншому перед євнухами відкривалися великі перспективи. Незважаючи на те, що основним джерелом євнухів у Візантії були раби з сусідніх країн, були нерідкими випадки, коли в знатних родинах молодші сини піддавалися кастрації.
Черне́цтво було однією з найважливіших частин суспільства Візантійської імперії, яка надавала вплив на повсякденне життя практично кожного візантійця.
У Візантії, як спадкоємиці Римської імперії, рабство збереглося з античних часів, проте зазнало значних змін під впливом християнства, римського права та соціально-економічних трансформацій.
Закони поступово зменшували владу рабовласників і покращували права рабів, обмежуючи право господаря знущатися над рабами, займатися проституцією, викривати та вбивати їх. Рабство стало рідкістю після першої половини VII століття. З XI століття напівфеодальні відносини значною мірою замінили рабство.
Жінки відігравали важливу роль, проте багато деталей їхнього життя є предметом дискусій. Численні джерела (хроніки, юридичні тексти, агіографічна література) малюють картину патріархального суспільства Візантії, в якому жінки не мали самостійного значення і знаходилися в ув'язненні в гінекеї. Жінки зазвичай одружувалися у віці від 15 до 20 років, і в середньому в сім'ї було двоє дітей[67]. Розлучення могло бути здійснене за взаємною згодою, але з часом обмежувалося, наприклад, лише якщо одружена особа вступала до монастиря[68].
Особливий статус мали дружини стратигів фем — стратигіси. Вони займалалися домашнім господарством, листувалися з родичами та сусідами, влаштовували весілля своїх дітей, вирішували сімейні конфлікти. У разі ворожого набігу стратигіса дбала про викуп полонених. Відповідальність, покладена на стратигісу, надавали їй значну свободу, вона мала особливий соціальний статус у світі візантійського прикордоння.
З погляду законодавства повна правоздатність наставала у віці 25 років, проте в деяких випадках вікові межі були іншими. Джерелами знань про візантійських дітей є в основному правові та агіографічні тексти.
Євреї становили одну з найбільших і найважливіших етнічних меншин у імперії. До середини VII століття єврейське населення Візантії складалося з двох основних груп — євреїв, які проживали на території Палестини, де за ними визнавали право на автономію під керівництвом власних лідерів на чолі з насі, і євреїв діаспори, що розселилися в багатьох містах імперії, переважно в Греції і Південній Італії.
Армія Візантії була успадкована від Римської імперії. Наприкінці VI століття, після війн Юстиніана I, по всій імперії було розгорнуто сім мобільних польових армій, що називалися комітатенсами, чисельністю близько 150 000 воїнів. Їм допомагали 25 прикордонних залог близько 195 000 лімітанеїв нижчої кваліфікації[69]. Додаткові війська включали союзні сили та підрозділи імперської гвардії, такі як схоли палатини (палацова варта)[70].
Внаслідок арабських завоювань VII століття польові армії були виведені на основні території Малої Азії та призначені для поселення в певних районах, які стали відомі як феми.
У середині VIII – середині X ст. імператорська армія складалася з двох основних частин: фемних ополчень (грец. θεματικοί) та регулярних тагм (грец. ταγματικοί). Провінційні іррегулярні загони формувалися зі стратіотів (грец. στρατιώτης). У разі військової загрози стратіоти призивалися на службу, їх формувалися військові загони (грец. θέματα). Під час походу фема могла діяти як окремо, і об'єднавшись з іншими провінційними ополченнями.
У Константинополі та його околицях розміщувалися найбільш боєздатні армійські підрозділи, створені з загонів палацової варти (лат. scholae palatinae). Головну ударну силу імператорської армії становили «чотири царські загони» (грец. τὰ τέσσαρα βασιλικὰ τάγματα) – регулярні кавалерійські тагми схол, ескувітів, арифмів та гіканатів і піхотних нумерів та оптиматів створені в останній чверті VIII – на початку IX ст.
Тагма схол (грец. τάγμα τῶν σχολῶν) згадується у джерелах від часу правління Костянтина V. Число воїнів у тагмі досягало 4 тис., а сам загін був розділений на дві рівні частини. Тагмою схол командував доместік схол (δομέστικος τῶν σχολῶν), його заступниками були топотирит та хартуларій (грец. τοποτηρηταί τῶν σχολῶν, грец. χαρτουλάριος τῶν σχολῶν). Крім військового керівництва, ці командири також займалися питаннями постачання. Молодші архонти (ἄρχοντες) тагми схол називалися комітами. На відміну від стратіотів фемних ополчень, легіонери та командири тагми схол отримували платню; зброєю, обладунками та кіньми вони також забезпечувалися за рахунок держави.
Водночас з тагмою схол було створено тагму екскубітів (τάγμα τῶν ἐξκουβίτων). За імператорів Ісаврійської та Аморійської династій вона уславилася своєю стійкістю у битвах з болгарами та арабами.
Тагма гіканатів (τάγμα τῶν ἱκανάτων) був загоном охоронців Ставракія, співімператора Никифора I. Проте 811 року його було повністю знищено. Через кілька років після цієї поразки тагму гіканатів сформували заново. Надалі вона була регулярним кавалерійським підрозділом, що вирізнявся високою боєздатністю.
У X – першій половині XI ст. візантійська армія була складною структурою, що динамічно розвиваласяся. У цей час Візантія була єдиною християнською державою, яка мала чітко сформульовану військову доктрину. Цілеспрямована військова політика імператорів Македонської династії сприяла створенню до кінця X ст. боєздатної регулярної армії. В цей час вона нараховивал близько 140 000 вояків[71]. Це дозволило Візантії зберігати свою військово-політичну могутність до другої половини ХІ ст. Сухопутні війська були поділені на польові армії Сходу та Заходу, укомплектовані на регулярній основі. Командували ними доместики схол Сходу (грец. δομέστικος τῶν σχολῶν τῆς Ἀνατολῆς) і Заходу (грец. δομέστικος τῶν σχολῶν τῆς Δύσεως).
До існуючих було створено тагми атанатів (з катафрактаріїв), стратилатів і сатрапів. Крім кавалерійських тагм у складі польових армій з'явилися регулярні піхотні загони – таксіархії (ταξιαρχία) – чисельністю по тисячі воїнів.
Система оборони кордонів також зазнала реорганізації. У тих регіонах, де ризик ворожого нападу був особливо високий, кілька фем поєднувалися в катепанати або дукати (κατεπανᾶτον, δουκᾶτον). Бойові сили кожного такого військового округу складалися з регулярних тагм та стратіотських загонів малих прикордонних фем (μικρὰ θέματα). Дуки і катепани (грец. δοὺξ, грец. κατεπάνω) займали високе становище в адміністративній ієрархії імперії, маючи на підпорядкованій їм території військову і цивільну владу. Коли у візантійські межі відбувалося вторгнення, першими ворога зустрічали стратиги малих фем з невеликими за чисельністю стратіотськими загонами. Вони мали або відбити напад самотужки, або обороняти прикордонні фортеці до того часу, поки дука, мобілізувавши підпорядковані йому війська, приходив на допомогу. Найчастіше сил дуката вистачало відбиття противника. У виняткових випадках, коли виникала загроза імперії в цілому регіоні, у справу вступали польові армії Сходу чи Заходу. Важливо, що ні стратиги малих фем, ні дуки були пов'язані інструкціями, і навіть необхідністю узгоджувати свої дії з Константинополем. Вони самостійно приймали рішення, використовуючи боротьби з ворогом як тактичні прийоми, і дипломатичні методи. У міру віддалення від кордону супротивнику доводилося стикатися з більш численними та боєздатними візантійськими силами. При наступальних операціях система активізувалася у зворотному порядку: польові армії поповнювалися з допомогою військ дукатів і малих прикордонних фем. Така структура армії дозволяла Візантії вести довгі війни, які поступово виснажували ресурси ворожих держав. Не вдаючись більше до масштабних і витратних військових кампаній, як у IX – першій половині X в., імперія поступово відтісняла супротивника, просуваючись углиб його території, але в завойованих землях негайно формувалися органи військового і цивільного управління.
Перехід до фемної системи набору війська забезпечив країні 150 років успішних воєн, але фінансове виснаження селянства і його перехід у залежність від феодалів призвели до поступового зниження якості стратіотських військ. Систему комплектування було змінено на західну — тобто типово феодальну, коли знать була зобов'язана поставляти військові контингенти за право володіння землею. Олексій I Комнін запровадив систему надання проній за війсьову службу. Переважно наділення проніями слугувало заміною традиційної винагороди воєначальників знатного походження. Власниками проній були не лише ромеї-воєначальники, а й найманці. Подібні надання дозволяли скоротити витрати імператорської скарбниці за прямими грошовими виплатами.
Реформи після 1081 року відновили ефективну армію. Нова армія значною мірою покладалася на іноземних найманців разом з місцевими візантійськими військами, але зрештою фінансові видати на регулярну армію виявилися занадто великими.
Армія Палеологів загалом відтворювала армію часів Комнінів. Пронії за перших Палеологів надавалися для поповнення збитків, понесених внаслідок виконання зобов'язань, а також як форма винагороди за службу нижчому командному складу, сформованому з числа стратіотів.
Надалі армія і флот приходять в усе більший занепад, а в самому кінці являють собою головним чином наймані формування. До кінця 1200-х років вона втратила всі наступальні можливості. Жодна візантійська польова армія після 1204 року не мала понад 5000 воїнів. 1453 Константинополь зміг виставити лише 8-тисячну армію (з урахуванням 4 тис. найманців)[72][73].
У IX ст. було створено першу гвардію, що займалася особистою охороною імператора та охороняла Великий палац. Вона отримала назву манглабітів. Очолював протоманглабіт (πρωτομαγγλαβίτης, «перший манглабіт») або епі тоу манглабіу (ἐπί τοῦ μαγγλαβίου, «відповідальний за манглабіон»), що займав високе місце в імперській ієрархії завдяки своїй близькості до імператора. До кінця XI століття припинив своє існування, але є сигілографічні свідчення існування «манглабітів Великої Церкви» (тобто Константинопольського патріархату) з XI по XIII століття.
Водночас з манглабітами або трохи раніше з'являється гвардія гетайрія, але вже з часів Комнінів мала більш почесний статус. Складалася з угорців, тюрків, франків і арабів. Протягом IX–X століть поділялися на кілька одиниць, що відрізнялися своїми епітетами, і кожна, принаймні спочатку, підпорядковувалася відповідному гетайріарху. Старшою одиницею була «Велика гетайрія» (μεγάλη ἑταιρεία), під керівництвом великого гетайріарха, який був старшим серед військових чиновників, відомих як стратархи або гетайріархами (ὁ ἑταιρειάρχης). Далі йшли середня і мала гетайрія.
Складалася З 988 року до XIV століття варязькі вояки виконували функції особистої охорони візантійських імператорів. За часів Комнінів створено ще один вид гвардії — архонтопулів, що формували з сиріт, батьки яких загинули у битвах. У XI—XV ст. існувала гвардія вестіарітів
У 1272 році Палеологи створили додаткову гвардію — парамонів. Існував до середини XIV ст. Складалося з двох підроозділів: кінного і пішого, коже з яких очолював аллагіон.
На початках морські сили були обмежені: флотилії базувалися в ключових місцях, тоді як 30 000 веслярів були зібрані для керування 500, здебільшого реквізованими, транспортами. У VI столітті відзначається відродження римської військово-морської міці. Незважаючи на подальшу втрату значної частини Італії, яка перейшла до лангобардів, візантійці змогли зберегти контроль над морями й оскільки лангобарди рідко наважувались протистояти їм на морі, то візантійцям удалось зберегти й кілька прибережних італійських територій упродовж наступних століть. Єдина значна битва візантійського флоту в наступні 80 років відбулась під час облоги Константинополя об'єднаними силами сасанідів, аварів та слов'ян 626 року. Під час облоги флот слов'ян, що складався з моноксилів, був перехоплений та знищений візантійським флотом, що позбавило перську армію можливості переправитись через Босфор та, зрештою, змусило аварів відступити
На відміну від старої римської армії, сильно зростає значення флоту (якому винахід «грецького вогню» забезпечує панування на морі), кавалерії (від Сасанідів переймається важка кіннота — катафрактарії) і стрілецького озброєння.
Упродовж більшої частини XI століття візантійський флот стикався тільки з кількома зовнішніми загрозами. Вже за царювання Василія II (976—1025) захист адріатичного узбережжя було доручено венеційському флоту. За часів правління Костянтина IX (1042—1055) флот було скорочено. В результаті цього збільшилась залежність Візантії від іноземних найманців. Великі фемські флоти було скорочено й замінено невеликими ескадрами під командуванням місцевих начальників, орієнтованих здебільшого на придушення піратства, а не на війну із серйозними противниками. До останньої чверті XI століття візантійський флот демонстрував лише тінь колишньої могутності, сильно скорочений, недисциплінований, з некомпетентними командирами та постійною нестачею коштів. На сході поразка в битві біля Манцикерта призвела до втрати Малої Азії, військового й економічного серця Імперії, що дало змогу туркам-сельджукам 1081 року перенести свою столицю до Нікеї, лише за 70 кілометрів від Константинополя. Невдовзі після цього турецькі та християнські пірати знову з'явились в Егейському морі. До того часу візантійські фемські флоти, що деколи були поліцейськими силами на морі, були настільки виснаженими зневажливим ставленням та безкінечними громадянськими війнами, що були неспроможними дати їм адекватну відсіч.
В 1082 році між Візантією і Венецією було укладено торгово-оборонну угоду, згідно якої в обмін на обіцянку венеційців у військовій допомозі проти норманів, Візантія надала їм значні пільги в торгівлі. Цей договір і подальше розширення цих привілеїв практично зробили візантійців заручниками венеційців (а пізніше — генуезців і пізанців). У сутичках з норманами упродовж 1080-х, єдиною боєздатною військово-морською одиницею візантійців була ескадра під командуванням ветерана візантійського флоту Михаїла Марекса.
Військово-морський флот знову став важливою силою за амбіційного імператора Мануїла I Комніна (1143—1180), який широко використовував його як потужний інструмент зовнішньої політики у відносинах з латинськими та мусульманськими державами східного Середземномор'я.
Занепад починається за династії Ангелів, особливо посилився у 1190-х роках. Відповідно до Хоніата великий дука Михаїл Стріфн продав оснастку військових кораблів, привласнивши кошти, тож до 1196 року у візантійців було тільки 30 боєздатних галер. 1203 року, коли четвертий хрестовий похід дістався стін Константинополя, у візантійців було тільки 20 гнилих кораблів, з яких під час облоги вони змогли використати тільки 17, та й то лише як брандери і без особливого успіху.
За кілька місяців після звільнення Константинополя імператор Михаїл VIII зосередив свою увагу на створенні власного флоту. На початку 1260-х візантійський флот був ще слабким, та значною мірою залежав від генуезької допомоги. До 1270 року імператор, скориставшись венеційсько-генуезькою війною Святого Сави\, зміг створити сильний флот, що мав у своєму складі 80 суден переважно католицьких піратів, які ходили під імперським прапором.
Підйом тривав недовго. Андронік II припустив 1291 року, що спираючись на військово-морські сили союзників генуезців, він би зміг обійтись і без власного флоту, що вимагав значних витрат. Він розформував візантійський флот, а замість нього найняв 50-60 генуезьких галер. Результати подібної політики не змусили на себе чекати: за час тривалого правління Андроніка османи поступово заволоділи Егейським узбережжям Анатолії, і Візантія нічого не змогла протиставити їм. Після 1305 року імператор із запізненням намагався відновити військово-морський флот шляхом будівництва 20 суден, проте ці зусилля швидко зійшли нанівець. Його онук і спадкоємець Андронік III також активно намагався відновити сили флоту й особисто керував ним під час експедицій проти латинських володінь в Егейському морі, але його зусилля були недостатніми, щоб переломити загальну деградацію.] Після його правління, найбільша кількість військових кораблів, що будь-коли згадувалась, у візантійському флоті рідко перевищувала десять, хоча, враховуючи мобілізацію купецьких суден, Візантія все ще могла зібрати флот числом у 100—200 кораблів.
Військово-морський флот брав активну участь у громадянській війні 1341—1347 років, в якій його очільник, великий дука Олексій Апокавк відіграв помітну роль. Після завершення громадянської війни імператор Іоанн VI Кантакузин спробував відновити військово-морський і торговий флоти з метою скорочення залежності імперії від генуезької колонії в Галаті й забезпечити контроль над Дарданеллами проти проходження їх турками. З цією метою він заручився допомогою венеційців, але в березні 1349 року його нещодавно збудований флот із 9 крупних та близько 100 невеликих суден потрапив у шторм поблизу південного берега Константинополя. Кантакузин був останнім імператором, який мав можливість спробувати відновити флот.
Остання відома перемога візантійського флоту сталась 1427 року в битві біля островів Ечінад, коли імператор Іоанн VIII переміг флот під командуванням Карло I Токко, графа Кефалонії й деспота Епіру, змусивши його відмовитись від усіх своїх володінь у Мореї на користь візантійців. Остання звістка про візантійський флот припадає на османську облогу 1453 року, коли кораблі союзних візантійського, венеційського та генуезького флотів захищали Константинополь від флоту Османської імперії. Під час облоги, 20 квітня 1453 року, відбувся останній морський бій в історії Візантії, коли три генуезькі галери, що супроводжували візантійські транспорти пробились через величезний османський флот, який блокував Золотий Ріг.
Протягом сторіч візантійська економіка була передовою в Європі. Візантійська монета — Солід була стабільною протягом 700 років, тільки після 1204 була поступово замінена венеційським дукатом. Багатство імперії було незрівнянне з будь-якою державою в Європі, і Константинополь протягом сторіч був одним з найбільших і найбагатших міст у світі. Цьому економічному багатству допомогло те, що до складу імперії входили найрозвинутіші землі того часу — Греція, Мала Азія, Єгипет, а також проходження через її територію багатьох торговельних шляхів — між Китайським і Перським Сходом та Західною Європою (Великий шовковий шлях), між північними Скандинавією і Руссю та Африкою на півдні (Шлях «із варяг в греки»). Візантія тримала торговельну перевагу до XIII-XIV століть, поки її не перехопила Венеція. Трагічний вплив на економіку імперії спричиняли постійні війни, а особливо захоплення Константинополя хрестоносцями 1204, після чого Візантія більше не оговталася.
Візантійська держава, яка активно втручалася в регулювання економіки, отримала відносно стабільний економічний порядок, який дозволив їй не лише підтримувати свій благополуччя протягом багатьох століть історії імперії, але й долати кризові ситуації. Різноманітність форм господарювання в ранній Візантії відбивалося в ефективній взаємодії розвиненого в містах товарного виробництва та господарської системи сільських поселень, де за часів Палеологів переважно працювали парикі, що сплачували орендну платню (пакт) у розмірі 1 номісма за 8 модіїв землі. Розквіт торгівлі та промисловості був в основному характерний для прибережних міст, економічна експансія яких лише незначно торкнулася аграрного сектора імперії.
Основу становило сільське господарство. При цьому 25% валового національного продукту давали ремесло та торгівля. Згідно з дослідженням Світового банку, валовий внутрішній продукт на душу населення у Візантії в IX–XIII ст. знаходився в межах між 1000 і 1300 дол. (у цінах 1990 р., що дорівнює загальному ВВП у 20—33 млрд доларів США). У Західній Європі в цій час цей показник становив лише 450 дол., те саме спостерігалося і в Індії, трохи більше він був на арабському Близькому Сході та Китаї: 600–650 дол.[74].
До XIV ст. прожитковий мінімум становив 5–7 номісм, а з урахуванням сплати податків для середньої візантійської родини у 5-6 осіб селянину необхідно було мати дохід у 16–20 модіїв землі ІІ якості.
Головним джерелом поповнення державної скарбниці стало розвинене сільське господарство, що включає орне землеробство, тваринництво та садівництво. З IV до кінця VI століття імперія переживала сільськогосподарське зростання. Клімат був сприятливим для сільського господарства. Навіть у віддалених регіонах процвітали сільські поселення[75]. Період, що охоплював правління Анастасія I та першу половину правління Юстиніана I, ознаменувався подальшим економічним зростанням, внаслідок зменшенням кількості занедбаних земель та скарг на надмірне оподаткування[76].
Основними культурами в хорафії (χωράφια) були оливки та виноград. Сільськогосподарська продукція експортувалася у великих обсягах у сусідні держави, а доходи, отримані в процесі її реалізації, достатньою мірою задовольняли потреби урядової верхівки, що дозволяло імператорам розумно розподіляти фінансові кошти, отримані у вигляді прибутку, спрямовуючи їх на зростання та благоустрій міських територій. Більшість земельних володінь були невеликими та середніми ділянками[77]. Полювання, бджильництво та рибальство були поширеними заняттями, перше з яких було спрямоване насамперед на захист худоби та врожаю.
Втрата африканських та передньоазійських володінь внаслідок арабських завоювань VII століття та подальші територіальні втрати порушили традиційні сільськогосподарські регіони, що призвело до зниження надлишкового виробництва та змусило імперію більше покладатися на Малу Азію та Балкани.
Також православ'я мало вплив на економічну діяльність. Термін «ойкономія» набуло духовного змісту, що характеризувало правильне ведення державного та приватного господарства.
У середньовізантійський період відновлення сільського господарства відбувалося поряд з політичною стабілізацією. Реформи заохочували дрібне фермерство, зрошення та вдосконалення методів вирощування сільськогосподарських культур. Великі маєтки все ще існували, але багато селян отримали більше автономії, а виробництво оливкової олії, вина та зернових розширилося, щоб задовольнити як внутрішній, так і торговий попит. . Західні досягнення, такі як вітряк, були прийняті візантійцями, але, на відміну від Заходу, арабські цифри ще не були впроваджені для подвійного бухгалтерського обліку.
У пізньовізантийський період (XIII–XV століття), після латинської окупації та територіального розпаду, сільське господарство зіткнулося з новими викликами. Маєтки часто були переобтяжені податками, а війни чи набіги порушували сільське життя. Для рятування своїх фіскальних резервів імператори XIII ст. чинили протидію зростанню великого землеволодіння, підтримуючи середніх вільних землевласників. Деякі регіони, особливо у західній Малій Азії та на півдні Балкан, залишалися продуктивними, постачаючи місцеві ринки та міські центри. Протягом усієї візантійської історії сільське господарство залишалося основою економіки імперії, адаптуючись до політичного та екологічного тиску, підтримуючи міське населення, військові сили та торгівлю на великі відстані.
Виробництво включало одяг, лляну тканину, шкіру, взуття, кераміку, скобяні вироби, скло та пурпурову фарбу. Люди обробляли золото, камінь та мармур, виробляли та продавали багато харчових продуктів, таких як фрукти, овочі, торти, тістечка, хліб, рибу та напої. Банкіри, теслі, архітектори, юристи, кравці, прибиральники та власники магазинів, таверн та ресторанів доповнювали перелік видів діяльності[78].
Текстильна промисловість була наріжним каменем візантійської економіки та одним із найважливіших комерційних секторів, успадкованих від античності. Виробництво здійснювалося як у державних, так і в приватних майстернях, розкиданих по всій імперії. Серед найвідоміших імперських виробничих центрів були лляні фабрики Скіфополя, вовняні фабрики Гераклеї у Фракії, Кізіка та Кесарії, серед інших. Візантійці переважно працювали з вовною та льоном, хоча коноплі також відігравали значну роль у виробництві тканин. Текстиль служив широкому колу цілей, від одягу та предметів домашнього вжитку до настінних гобеленів та килимів, і його створення вимагало великих технічних навичок. Такі процеси, як прядіння, ткацтво, кардування та фарбування, вимагали ремісників, які мали спеціалізовані знання та підготовку. Ці ремесла не лише задовольняли внутрішні потреби, але й підтримували торгівлю на великі відстані, оскільки вишуканий візантійський текстиль високо цінувався в усьому Середземномор'ї та за його межами[79].
Після Юстиніана I виробництво та продаж шовку стали імперською монополією, обробка обмежувалася імперськими фабриками, а продукція продавалася уповноваженим покупцям[80]. З п'яти основних переплетень, що використовувалися у Візантії найважливішим продуктом була складна саржа з утоком, яка називалася екзамітум – від візантійського грецького «гексамітон» – «шість ниток», що зазвичай інтерпретується як вказівка на використання шести ниток в основі[81]. Ці багаті шовки були потужною політичною зброєю Візантійської імперії між IV та XII століттями. Дипломатичні подарунки візантійського шовку зміцнили союзи з франками. Візантія надала концесії на торгівлю шовком морським республікам Венеції, Пізі, Генуї та Амальфі, щоб забезпечити морську та військову допомогу візантійським територіям.
Металообробка була важливішим виробничим сектором в імперії, поділяючись на роботу з базовими та коштовними металами. Ремісники використовували залізо, мідь, свинець та олово для виготовлення предметів повсякденного вжитку, таких як цвяхи, інструменти, посуд, ключі, затискачі та зброя, як в імператорських майстернях (Сарди, Конкордія тощо), так і в приватних майстернях, іноді додаючи шкіру або коштовні метали. Зброя та військовий одяг користувалися великим повагою та впливали на сусідні народи. Виробництво золота та срібла вимагало заможних гільдій, оскільки матеріали були цінними. Церковні скарбниці та імператорські двори свідчили про багатство імперії, а речі розкоші поєднували золото, дорогоцінні камені, перли та емаль. Держава контролювала срібло за допомогою клейм та ретельно регулювала золото, яке було основним грошовим стандартом. [82].
У ранньовізантійську епоху широке поширення видування скла революціонізувало скляну промисловість, що призвело до швидкого зростання виробництва та майстерності. Скло стало важливим матеріалом у різних аспектах повсякденного та релігійного життя, його використовували не лише для вікон у церквах, де воно змінювало внутрішнє освітлення, але й для ламп, посуду та декоративних предметів. Мистецтво скла навіть вплинуло на розвиток певних керамічних стилів, які прагнули імітувати його красу. Археологічні дані вказують на кілька основних центрів виробництва та розповсюдження скла, включаючи Єгипет, Палестину, Йорданію, Сарди, Константинополь[83].
Археологічні та текстові дані вказують на важливість деревообробки та суміжних ремесел. Ці види діяльності охоплювали широкий спектр навичок, включаючи теслярство, кораблебудування та інші, всі з яких були важливими як для повсякденного життя, так і для великомасштабного економічного виробництва. Так само були добре розвинені ремесла, пов'язані з обробкою та використанням шкур тварин. До них належали обробка шкіри, шевство, виготовлення одягу та інші. Крім того, ремісники добре знали роботу з кісткою, слоновою кісткою та воском, створюючи як практичні предмети, так і детальні декоративні речі[84].
Візантійська імперія успадкувала передові та різноманітні античні методи видобутку корисних копалин, які включали великі гірничодобувні регіони, що виробляли золото, срібло, мідь, залізо та інші метали, поряд з численними меншими та навіть скромними за масштабом підприємствами. Великі державні гірничодобувні підприємства функціонували поряд з приватно або колективно орендованими шахтами, а також дрібним видобутком корисних копалин, який здійснювався селянами як додаткове джерело доходу. Складна адміністративна система контролювала цю діяльність, керуючи імперськими гірничими роботами, встановлюючи спеціальні податки на землі, багаті на корисні копалини, та стягуючи виробничі збори з шахтарів та інших осіб. Ця бюрократія гарантувала, що весь видобуток дорогоцінних металів зрештою перейшов під державний контроль. Видобуток золота відбувався в таких місцях, як Балканські території та вздовж кордонів Вірменії. Нещодавні археологічні відкриття також виявили докази середньовізантійської гірничодобувної діяльності в кількох місцях північно-західної Малої Азії, зокрема в районі між Геллеспонтом та Адрамітською затокою, поблизу Кініри на острові Тасос та навколо Перістери. Видобуток заліза також проводився в Таврських горах[85].
Зерно та шовк були двома найважливішими торговельними товарами для імперії. Арабські вторгнення до Єгипту та Сирії у VII столітті зашкодили торгівлі Візантії та вплинули на поставки зерна. Візантійська держава використовувала шовк як засіб платежу, так і в дипломатії. Сирий шовк купували в Китаї та переробляли на витончену парчу та золоті тканини, які мали високі ціни по всьому світу. В середині VI століття два ченці контрабандою вивезли шовкопрядів з Китаю до імперії, і згодом сухопутна торгівля шовком втратила значення.
Торгівля 2-ї пол. VIII ст. скоротилася, тому щорічно приносила лише 200 000 номізм, а у середині IX ст. — зросло до 400 000 номізм щорічно. Торгова націнка вище 20-25% повинна була каратися, а контроль за дотриманням правил був покладений на місцевих чиновників, які визначали рівень цін та заробітної плати.
Текстиль експортувався до Єгипту, а також з'являється в Болгарії та на Заході. Імперія також мала торговельну діяльність через Венецію (поки Венеція входила до складу Равеннського екзархату імперії).
За часів правління імператорів Комнінів італійським торговцям було надано багато звільнень від торговельних мит, що означало втрату близько 50 000 гіперпіронів щорічно[86]. Протягом XI та XII століть італійські торговці в імперії діяли за привілейованих умов, включених до договорів та привілеїв, наданих Амальфі, Венеції, Генуї та Пізі[87].
Ювеліри часто займалися обміном грошей та банківською справою, отримуючи вплив на державні кошти та податки, особливо за правління Юстиніана I. Міняйки грошей відігравали важливу роль у міській економіці. Вони працювали за столами , обладнаними вагами для монет та бухгалтерськими реєстрами, перевіряючи вагу та пробу монет, що використовувалися в обмінах. Після перевірки автентичності монети міняйли клали їх в запечатані мішечки. Вони керували крамницями або залізними столами в комерційних приміщеннях, виконуючи відносно прості ролі, але вони були життєво важливими в повсякденному житті через велику різницю у вартості між золотими, срібними та мідними монетами, сприяючи дрібній розміні для покупок та подарунків[88].
У Візантії також існували позики та партнерства, які заохочували інвестиції та інші проекти, що сприяло економічному зростанню[89].
У Східній Римській імперії річний дохід становив 9 400 000 солідів[90]. До кінця правління Маркіана річний дохід становив 7 800 000 солідів, що дозволило йому накопичити близько 100 000 лібрів (45 т) золота або 7 200 000 солідів для імперської скарбниці. До кінця свого правління Анастасію I вдалося зібрати для скарбниці кошти в розмірі 23 000 000 солідів, або 320 000 лібрів (144 т) золота. Юстиніан I успадкував від Юстина I надлишок у розмірі 28 800 000 солідів[91].
До початку загарбницьких походів Юстиніана I імперія мала річний дохід у розмірі 5 млн. солідів, який ще більше зріс після його захоплень у 550 році. На піку правління Юстиніана у 540 році (до епідемії чуми) державні доходи імперії оцінювалися в 11,3 мільйона солідів[92]. Тим не менш, у Юстиніана I залишилося мало грошей до кінця його правління, частково через чуму та витрати грошей на щорічні субсидії Сасанидській імперії[93], а також — війну з остготами в Італії, яка значно напружували скарбницю. Окрім цих витрат, значних грошей коштували будівельні проєкт в столиці[94][95].
Субсидії ворожим державам також виплачували наступники Юстиніана: Юстиніан II був змушений виплатити 80 000 срібних монет аварам за мир. Його дружина Софія платила сасанідському шаху Хосрову I 45 000 солідів в обмін на річне перемир'я, а потім Тиберій II Костянтин щороку протягом чотирьох років роздавав 7 200 лібрів золота. Незважаючи на всі фінансові труднощі, з якими зіткнулася імперія, уряд підтримував свої доходи на надзвичайно високому рівні за цих обставин і мав змогу платити своїм воякам. Уряд працював на високому рівні ефективності, щоб добре вирішувати свої фінансові проблеми та уникати фінансового краху та банкрутства[96].
Після арабських завоювань в Африці та Передній Азії у 780 році доходи Візантійської імперії скоротилися до лише 1 800 000 номісм. З VIII століття економіка імперії різко покращилася, але витрати того періоду були досить великими порівняно з річними доходами. Близько 600 000 номізм йшло на заробітну плату армії щорічно, тоді як інші військові витрати вимагали ще 600 000 номізм щорічно. Підтримка бюрократії потребувала 400 000 номізм. Крім того, імператорська щедрість коштувала скарбниці 100 000 номізм щороку. Всі ці витрати означали, що візантійський уряд мав лише близько 100 000 номізм надлишкових доходів щороку на договори, хабарі чи подарунки[97].
Витрати знову зросли, коли величезна мусульманська армія вдерлася до імперії у 806 році, змусивши Никифора I сплатити викуп у розмірі 50 000 золотих монет та щорічну данину у розмірі 30 000 золотих монет[98]. Щоб вразити багдадського халіфа, імператор Феофіл роздав мешканцям Багдада 36 000 золотих монет, а у 838 році він був змушений сплатити халіфу 100 000 золотих динарів. Разом з тим у 842 році Феофіл зміг залишити 7 000 000 номізм, або 31,5 т золота в імператорській скарбниці для свого наступника[99]. Його дружина Феодора збільшила імперські резерви до 7 848 000 номізм. У цей період юлизько 1 400 000 номізм щорічно йшло на заробітну плату армії, тоді як інші військові витрати вимагали ще 800 000 номізм щорічно. Підтримка бюрократії потребувала 500 000 номізм. Крім того, імператорська щедрість коштувала скарбниці 100 000 номізм щороку. Всі ці витрати означали, що візантійський уряд мав близько 500 000 номізм надлишкових доходів щороку[100].
За імператора Михайла III резерви скоротилися приблизно до 100 000 номізм[101]. Втім, за розсудливої економічної політики Василія I, держава швидко зібрала 4 300 000 номізм<refHarl, Kenneth W. "Finances under Justinian". Early Medieval and Byzantine Civilization: Constantine to Crusades. Tulane University. Archived from the original on 2008-03-09</ref>. На момент смерті Василія II у 1025 році річний дохід зріс до 5 900 000 - 7 000 000 номізм, що дозволило йому накопичити великий золотий запас у розмірі 14 400 000 номізм (200 000 лібрів, або 90 т золота) у скарбниці для свого наступника, а згідно мусульманських джерел на момент його смерті було 10 тис. кінтарів золотих монет (1 млн. лібрів або 72 млн. золотих монет) та коштовності вартістю 54 млн. динарів[102].
Візантійські фінанси зазнали суттєвого занепаду післі поразки візантійців у битві при Манцикерті[103]. Лише зі сходженням на трон Олексія I Комніна починаєтсья поступове їх відродження. Наповненість скарбниці дозволило Мануїлу I роздати 2 млн. гіперпіронів кожному домогосподарю в Константинополі та 200 лібрів золота Константинопольському патріархату, а потім виплачувати величезні викупи (100—150 тис. динарів) за своїх васалів та союзників[104]. Витрати на участь Мануїла в Італії коштували скарбниці понад 2 160 000 гіперпіронів, 30 тис. лібрів золота[105]. Річний дохід імперії у 1150 році становив 5 600 000 гіперпіронів[106]. До кінця правління Мануїла I коштів, що використовувалися для утримання імператорської родини, вистачало б на утримання 100-тисячної армії[107].
За правління династії Ангелів внаслідок нефахового ведення фінансового господарства, втрат територій на Балканах, роздавання грошей імпператорська скарбниця стрімко порожніла. У 1195 році імператор Священної Римської імперії Генріх VI змусив імператора Олексія III сплатити йому данину в розмірі 1000 лібрів золота , а в 1204 році останній прихопивши 1000 лібрів золота (або 72 000 гіперпіронів), втік з Константинополя, залишивши скарбницю порожньою[108]. У 1203 році Олексію IV вдалося виплатити хрестоносцям 440 000 гіперпіронів з 200 000 срібних марок (що еквівалентно 800 000 гіперпіронів)[109]. Під час пограбування хрестоносцями Константинополя було захоплено близько 900 000 срібних марок, що еквівалентно приблизно 3 600 000 гіперпіронів, або 50 тис. лібрів (22,5 т) золота.
У відновленій імперії фінансове становище було непевним. У 1282 році Михайло VIII був змушений спустошити скарбницю, щоб заплатити величезний хабар у розмірі 60 000 гіперпіронів арагонському королю Педро III за вторгнення до Сицилії[110]. До 1303 року річний дохід імперії за Андроніка II впав до менш ніж 1 800 000 гіперпіронів. У 1321 році лише завдяки надзвичайним зусиллям він зміг збільшити дохід до 1 млн. гіперпіронів[111]. Візантійська економіка настільки занепала, що до 1343 року імператриці Анні Савойській довелося закласти візантійські коронні коштовності за 30 тис. венеційських дукатів, що еквівалентно 60 000 гіперпіронів[112]. У 1348 році Константинополь мав річний дохід у розмірі 30 000 гіперпіронів, тоді як у генуезькій колонії Галата річний дохід становив 200 тис. гіперпіронів.
У 1370 році імперія заборгувала Венеції 25 663 гіперпіронів, з яких на той час було сплачено лише 4 500 гіперпірони, за шкоду, завдану венеційській власності[113]. У лютому 1424 року Мануїл II підписав мирний договір з Османською імперією, за яким Візантійська імперія була змушена щорічно виплачувати султану 300 000 ставратонів чи акче. На 1453 рік вмператор Костянтин XI заборгував Венеції 17 163 гіперпіронів[114].
Земельний податок (синон) становив 4 та 1/6% від цінності наділу. Коливання розмірів платежів залежали від якості землі (було 4 категорії). Ця система оподаткування поширювалася і на виноградники, і на оливкові гаї. Також сплачувалися податки капнікон, що збирався з розміру майна (подимне), окрім земельних наділів; та телос (переважно ремісники та власники майстерень). Іншими податками з селян з 1039 року були енноміон (εννόμιον – податок на пасовища) та аерикон (αέρικον – «на повітря»). Останній залежав від населення села та коливався від 4 до 20 золотих монет щорічно[115].
З IV до кінця V століття основним податком, що стягувавсяся з міського населення, був хрисаргір. Завдяки специфіці свого справляння, що призводила до зловживань, залишив значний слід у джерелах цього періоду. Скасовано імператором Анастасієм I.
Близько 775 року податки на землю та подимне щорічно приносили імперії приблизно 1 600 000 номізм, або 7,2 т золота. Близько 850 року податки на землю та душу приносили імперії приблизно 2 900 000 номізм щорічно. Значне збільше скарбниці та прибутків дозволило Василію II відмовитися на 2 роки від податків на землю та подимне, що коштувало 6—8 млн. номісм[116].
Розмір податків париків були невеличкі, держава і не намагалася їх збільшувати, тому що частка цих податків у бюджеті держави була малою. Основними платниками були проніари та монастирі, якщо вони не мали будь-яких податкових імунітетів. З X ст. імператор міг надати приватним особам, монастирям чи церквам солемній — право на отримання певних податків з майна або платників. Також сільська громада сплачувала державі окремий податок (ікуменон). Водночас існувала панщинних економічних відносин (алгарії).
З торговців Константинополя стягувався податок з продажу - комеркіон, що дорівнював 10% вартості краму. Його належало сплачувати щодня під час здійснення торгових угод на ринках. Вважається, що щодня в часи Комнінів комеркіон давав скарбниці 20 тис. гіперпіронів[117].
Відоми п'ять етапів розвитку монетної справи. На першому (498 – 700) — зберігалися традиції Римської імперії. Карбувалися золоті монети (солід, семіс, треміс), срібні (гексаграм), мідні (фоліс, декануммус, пентануммус, нуммус). Другий етап (700 – 1092), коли починається карбування власних монет: номізма, гістаменон, тетартерон(золоті монети), срібний міліаресіон і мідний фоліс. На третьому етапі (1092—1300) карбували золотий гіперпірон електрум (номізма і аспрон), білон (аспрон трахі і стаменон), мідний тетартерон. На четвертому етапі (1300—1350) — золотий гіперпірон, срібний базилікон, білоновий турнесіон, мідні трахі і асаріон. На останньому етапі (1367 – 1453) вже некарбувалися золоті монети, а лише срібні (ставратон і дукатопулон), й мідні (турнесіон і фолларон).
498 року Анастасій I провів грошову реформу, змінивши монетну систему, що залишилася від Римської імперії, впровадивши мідні монети фоліс, декануммус і пентанумміс. Єдиною регулярно випусканою срібною монетою була гексаграма, вперше випущена Іраклієм у 615 році, яка проіснувала до кінця VII століття[118]. Їй на зміну прийшов спочатку міліаресіон, встановлений Левом III Ісавром десь в 720 році, який став стандартним випуском приблизно з 830 року і до кінця XI століття, коли його використання було припинено після сильного зниження цінності.
На початку IX століття солід вагою в три чверті випускався паралельно з повноцінним солідом, обидва зберігали стандарт проби, в рамках невдалого плану змусити ринок приймати монети з меншою вагою за вартістю повноцінних монет. Золотий солід або номізма залишався стандартом міжнародної торгівлі до XI століття, коли його цінність почала знижуватися, починаючи з 1030-х років за імператора Романа III Аргіра. До того часу проба золота залишалася незмінною на рівні приблизно 0,955–0,980. Візантійський солід цінувався в Західній Європі, де він став відомим як безант.
Тетартерон був непопулярним і лише епізодично перевипускався протягом X століття. Михайло IV Пафлагон розпочав повільний процес знецінення як тетартерону і гістаменону. Спочатку знецінення було поступовим, але потім швидко прискорилося. Близько 21 карата (87,5% чистоти) за часів правління Костянтина IX, 18 каратів (75%) за Костянтина X, 16 каратів (66,7%) за Романа IV, 14 каратів (58%) за Михайла VII, 8 каратів (33%) за Никифора III та від 0 до 8 каратів протягом перших 11 років правління Олексія I. Згодом за правління останнього використання знецінених солідів (тетартерон та гістаменон) було припинено, а в 1092 році було запроваджено золоті монети вищої проби (зазвичай 0,900-0,950), які зазвичай називали гіперпіроном, і їхня вага становила 4,45 г. Його було впроваджено разом з аспроном трахі, вартістю третини гіперпірону та близько 25% золота та 75% срібла, стаменоном, вартістю 48 до гіперпірону та з 7% срібного промиву, а також мідним тетартероном та нумміоном, вартістю 18 та 36 до білонової аспрона трахі.
Андронік II запровадив нові номінали на основі гіперпірону. Це були срібний міліаресіон або базилікон за ціною 12 за гіперпірон[119]. Базилікон був копією венеційського дуката та перебував в обігу з 1304 року протягом 50 років[120].
Гіперпірон залишався в регулярному випуску та обігу до 1350-х років, після чого використовувався лише як розрахункові гроші. Протягом цього останнього етапу візантійської монетної справи було припинено випуск золотих монет і 1367 року розпочато регулярний випуск срібних. Номіналом був ставратон[121]. Після 1400 року візантійські монети втратили своє значення, оскільки італійські гроші стали переважною монетою в обігу.
У Єрусалимі в VI столітті будівельник отримував 1⁄20 соліда на день, тобто 21 фоль. Звичайний робітник в Александрії на початку сьомого століття заробляв 1⁄23 соліда. Овочева норма сім'ї на один день коштувала 5 фольів. Фунт риби – 6 фолів, буханець хліба коштував 3 фоли в часи дефіциту. Найдешевша ковдра коштувала 1⁄4 соліда, вживаний плащ – 1 солід, а осел – 3 або 4 соліди[122]. У VII ст. середня заробітна плата некваліфікованого робітника становила близько 1 номізму на місяць або близько 10-12 номізму на рік. Кваліфіковані робітники та найбагатші робітники отримували значно більше, заробляючи до 10 та 150 разів більше відповідно[123].
Коли падіння Західної Римської імперії культурні відмінності почали розділяти християнські церкви Сходу та Заходу[124][125]. Внутрішні суперечки всередині східних церков призвели до міграції чернечих громад до Риму, що загострило напруженість між Римом і Константинополем[126]. Ці суперечки, особливо в Єгипті та східному Середземномор'ї, зрештою розділили церкву на три гілки: халкедонську, монофізитську (коптську) та несторіанську[127][128]. Халкедонська група зберігала панування на територіях імперії, тоді як монофізитська та несторіанська гілки значною мірою потрапили під владу мусульман у VII столітті.
Релігійні інституції у Візантійській державі мали значний вплив на суспільство, культуру і політику. Імператорові часто вдавалося спрямувати вище духовенство в напрямку власних інтересів, тому можна говорити про служіння релігії державі.
Відмінності в ритуалах і теології, такі як використання прісного хліба та положення Filioque, а також розбіжності в еклезіології — plenitudo potestatis проти авторитету Вселенських соборів — і питання взаємної поваги, сприяли відокремленню західного християнства від східного.[201] Це відокремлення почалося 597 року. 867 року стався розрив між Константинопольським патріархом Фотієм і Папою Римським Миколою. Розкол християнства на православ'я та католицизм остаточно оформився 1054 року, коли найвищі константинопольський і римський ієрархи взаємно виключили з Церкви один одного[129].
З Візантії Християнство поширилося на Закавказзя та на східну Європу. Русь також була охрещена за православним візантійським обрядом, що посилило культурний зв'язок наших пращурів з Візантією зокрема і з усім християнським світом загалом.
У процесі формування візантійської моделі державно-конфесійних відносин на різних етапах симфонія влади відбивалася і зміст правових норм, інститутів і галузей. При цьому християнські цінності містилися не лише в нормах церковного права – нової галузі римського права, а й у світському законодавстві імперії.
Візантія була, можливо, єдиним стійким утворенням в Європі протягом Середньовіччя. Візантійська культура була зосереджена навколо релігії. Її збройна і дипломатична сила гарантували Європі захист від персів, арабів, турків-сельджуків і, на якийсь час, османів. Лише в наш час було визнано значення Візантії в розвитку сучасної цивілізації.
Від західноєвропейської середньовічної культури візантійська культура відрізнялася:
- вищим (до 12 століття) рівнем матеріального виробництва;
- стійким збереженням античних традицій в освіті, науці, літературній творчості, образотворчому мистецтві, побуті;
- індивідуалізмом (нерозвиненість суспільних принципів; віра в можливість індивідуального порятунку, тоді як західна церква ставила порятунок в залежність від таїнств, тобто від акцій церкви; індивідуалістичне, а не ієрархічне трактування власності), котрий не поєднувався зі свободою (візантієць відчував себе безпосередньо залежним від вищих сил — Бога й імператора);
- культом імператора як сакральної фігури (земного божества), що вимагала поклоніння у формі особливих церемоній одягу, звернень тощо;
- уніфікацією наукової і художньої творчості, чому сприяла бюрократична централізація влади.
У період IX—XI століть припадає культурне, інтелектуальне та мистецьке піднесення, що отримало назву Македонський ренесанс. Останній зліт культури в історії Візантії відомий як Палеологівське відродження. Характеризується посиленням антикізуючих тенденцій та відродженням елліністичних традицій. До XII століття у Візантії немає еротичної літератури і еротичного мистецтва взагалі, і предметом вираження почуттів було ставлення аскета до Бога, що передбачало повне усунення сексуальности[130]. Порівняно з іншими аспектами пізньоантичного життя, збереглася велика кількість джерел, що належать до аскетизму.
Офіційною та, частково, розмовною мовою Візантійської імперії, особливо її столиці — міста Константинополь, була візантійська мова, в подальшому відома як середньогрецька. Також підкорені народи (вірмени, бербери, слов'яни, влохи тощо) розмовляли власною мовою.
425 року відкрито вищий навчальний заклад, що розташовувався в м. Константинополі. Тому була поширена назва — Константинопольська вища школа. У 717—802 роках за Ісаврійської династії називалася «Вселенська школа» (грец. Οικουμενικόν Διδασκαλείον). У 855—856 виникла назва щодо зазначеного навчального закладу — Магнаврська вища школа (грец. Πανδιδακτήριο της Μαγναύρας) від Магнаври.
Необхідність розвитку освіченності та навченості викликала появу розгалуженої системи шкільної та університетської освіти. Хоча навчання було платним, відвідувати місцеві навчальні заклади мали право й діти пересічних селян. Про поширення освіти свідчить імператорський наказ Василя I від 867 року, у якому міститься розпорядження про зображення фіскальних документів з допомогою великих друкованих літер для їхнього розуміння сільськими жителями. Немає точних даних про рівень освіченості в імперії внаслідок відсутності статистики з цього питання, проте, за опосередковими оцінками вчені вважають, що він сягав показника від 15 до 30 % населення.
Риторика була найважливішою та найскладнішою темою, що вивчалася у візантійській системі освіти, починаючи з Пандидактеріону на початку п'ятого століття в Константинополі, де школа наголошувала на вивченні риторики з вісьмома кафедрами викладання, п'ять з яких були грецькою мовою, а три — латиною[131]. Наполегливе навчання візантійській риториці забезпечувало громадян навичками та кваліфікацією для досягнення державних посад на імператорській службі або посад влади в церкві[132].
Візантія відіграла важливу роль в накопиченні і передачі класичних знань до арабського світу та Європи епохи Відродження. Її багата історична традиція зберегла античні знання, стала містком між Античним часом і Середньовіччям. У візантійській історіографії багато видатних постатей — Прокопій Кесарійський, Агафій Мірінейський, Іоанн Малала, Феофан Сповідник, Георгій Амартол, Михайло Псел, Михайло Атталіат, Ганна Комніна, Іоанн Кіннам, Микита Хоніат. Значний вплив науки спостерігається на літописців Русі.
Календар Східної Римської імперії, що був офіційно затверджений імператором Василем II у 988 році та використовувався до падіння імперії в 1453 році. Він збігався з юліанським календарем, відрізняючись лише назвами місяців, перекладеними з латини на грецьку мову. Першим днем року вважалося 1 вересня, а початком літочислення 5509 рік до н. е., передбачувана дата створення світу.
Початок візантійської філософії пов'язаний з діяльністю каппадокійських мислителів (Василій Великий, Григорій Богослов, Григорий Ниський), котрі сформулювали відмінності між сутністю й іпостассю. Саме вони закладають ґрунт візантійскої філософі.
Євсевій Кесарійський розробляє провіденціалістську концепцію лінійной історії. Діонісій Ареопагіт вносить иєрархічний принцип у розумінні буття.
У пізній Візантії філософська думка розділяється на раціоналістичний (Михайло Пселл, Іоанн Італ) і містичний (Симеон Новий Богослов, Григорій Палама) напрямки. Останнє направлення отримало назву ісихазм і було пов’язано з вченням про «нетварний світ», а також з різновидом сутності і енергії у Богу.
Візантійський стиль в образотворчому мистецтві й архітектурі зародився в IV–VI століттях і поширився в Італії, через Балкани, в Київській Русі, де він існував впродовж багатьох століть. Візантійський стиль характеризується важкою стилізацією, надзвичайною виразністю ліній, використанням сталих художніх стереотипів і багатих кольорів, зокрема, золота. Візантійські художники відзначилися у мозаїчних роботах і в ілюструванні книг.
Візантійський живопис був етапом складання іконографії та попередником живопису романської доби, частково готики та ранніх етапів італійського відродження. Ікона посіла центральне місце в художній творчості. Церковні інтер'єри були прикрашені мозаїками і живописом, що зображали святих та біблійні сюжети. Більш загалом, Візантійські артистичні традиції, зокрема іконопис, вплинули на мистецтво православних суспільств в південно-східній Європі, Русі і Близькому Сході.
Візантійська архітектура робила наголос на купол, арки, перехресно-квадратний план забудови релігійних споруд. Формальні елементи візантійської архітектури спричинили істотний вплив на оттоманську архітектуру. Візантійська архітектура й архітектурна прикраса, крім того, розвивалися в середньовічній і ранній сучасній Українській архітектурі.
Література була характерна відсутністю суворої диференціації між окремими галузями: для Візантії типовою є фігура вченого, що пише на найрізноманітніші теми знань — від математики до богослов'я і художньої літератури (Іоанн Дамаскін, VIII століття; Михайло Псел, XI століття; Никифор Влеммід, XIII століття; Феодор Метохіт, XIV століття). Широко були розповсюджені релігійні гімни і трактати. Народна усна творчість через відсутність записів у більшості випадків до нас не дійшла.
Представлено передусім християнськими літургійними піснеспівами, щодо яких зазвичай використовують збірний термін — гімни. У творчості вихідців із Сирії св. Романа Сладкоспівця, св. Андрія Критського, а також св. Іоана Дамаскіна формується система осьмогласія, на якій ґрунтувався музичний супровід християнського богослужіння. Записувалися літургійні піснеспіви за допомогою невменної нотації.
Візантійський танок розвивався з часів полчатку Східної Римської імперії та Середньовіччя, його центром була столиця — Константинополь.
Зведення садів у Константинополі відбувалося переважно протягом IV – X століть. Проте сади Візантії були здебільшого знищено після османського завоювання столиці у XV столітті.
Християнство, в його візантійській (що пізніше була названа православною) формі, мало беззаперечний вплив на щоденне життя кожного візантійця. Цей вплив відчувався у всіх сферах — від життя державного, публічного до інтимно-сімейного. Постійне вираження релігійності було невіддільною частиною візантійського побуту. В цьому візантійське суспільство було подібне і до інших середньовічних європейських суспільств.
На ранніх етапах розвитку Візантійської імперії традиційна римська тога все ще використовувалася як дуже формальний або офіційний одяг. За часів Юстиніана I візантійці одягаються у туніку, або довгий хітон. Це було звичним для для обох статей, поверх якого представники вищих класів носили інший одяг, такий як далматика, важчий і коротший тип туніки, який також носили представники обох статей, але переважно чоловіки. Поділ часто загинався до гострого кінчика. Скарамангіон був плащем для верхової їзди перського походження, що відкривається спереду і зазвичай сягає середини стегна, хоча зафіксовано, що його носили імператори, коли він здається набагато довшим.
Різні облямівки (парагауда) по краях була дуже поширеною, і видно багато окремих смуг вздовж тіла або навколо плеча, що часто позначає клас або ранг. Смак середнього та вищого класів відповідав останнім модним тенденціям при імператорському дворі.
Загалом, за винятком військового та, ймовірно, одягу для верхової їзди, чоловіки вищого статусу та всі жінки носили одяг до щиколоток або майже до них. Жінки часто носили верхній шар столи, для багатих - з парчі. Усі ці речі, крім столи, могли бути підперезані поясом чи ні. Терміни для позначення одягу часто бувають заплутаними, і точна ідентифікація назви конкретного зображеного предмета або дизайну, що стосується певного документального посилання, трапляється рідко, особливо поза межами двору.
Хламіда, напівкруглий плащ, закріплений на правому плечі, існувала протягом усього періоду. Довжина іноді сягала лише стегон або до щиколоток. Чоловіки сенаторського класу мали табліон, кольорову панель у формі ромба на грудях або животі (спереду), яка також використовувалася для позначення подальшого рангу власника за кольором або типом вишивки та використаних коштовностей. Іноді носили довгастий плащ, особливо військові та звичайні люди; це не було для придворних випадків. Плащі закріплювали на правому плечі для зручності руху та доступу до меча. Леггінси та панчохи часто носили, але вони не є помітними в зображеннях багатих; їх асоціювали з варварами, як європейцями, так і персами.
Багато чоловіків ходили з непокритою головою, і, крім імператора. У XII столітті імператор Андронік I Комнін носив капелюх у формі піраміди. Цю традицію розвинули за часів Палеологів. Імператор Іоанн VIII вишуканий капелюх з дуже високим куполоподібним козирком і гостро загнутим вгору полями, що виходили далеко вперед у вигляді гострого трикутника до гострого піку.
Одяг був дуже дорогим для бідних, які, ймовірно, носили один і той самий поношений одяг майже весь час.
У візантійському мистецтві не так багато взуття чітко видно через довгі шати багатіїв. Червоні туфлі позначали імператора; сині туфлі – себастократора; а зелені – протовестіарія. На деяких солдатах, включаючи пізніші імператорські портрети у військовій формі, зображені чоботи майже до коліна. В імператорських регаліях імператорів Священної Римської імперії є черевики або капці у візантійському стилі, виготовлені в Палермо до 1220 року. Вони короткі, лише до щиколотки, і щедрого крою, щоб вмістити багато різних розмірів. Вони щедро прикрашені перлами, коштовним камінням і золотим оздобленням з боків і над носком черевика. Робітники носили сандалі або ходили босоніж. Сандалі виконані за римською моделлю з ремінцями на товстій підошві. Деякі зразки римських каліг або військових чобіт також можна побачити на пастухах.
Більшість жінок на мозаїках виглядають майже повністю вкритими досить безформним одягом, який мав бути придатним для повної вагітності. Основний жіночий одяг у ранній імперії з високим круглим коміром та вузькими рукавами до зап'ястя. Бахрома та манжети також могли бути прикрашені вишивкою, а також стрічкою навколо плеча. У X—XI століттях сукня з розкльошеними рукавами, зрештою дуже повними на зап'ясті, стає все більш популярною, перш ніж зникнути. У придворних дам вона може мати V-подібний комір. Зазвичай носили пояси, можливо, з гачками для підтримки спідниці; вони могли бути частіше тканинними, ніж шкіряними, і деякі пояси з китицями. До X століття проста лляна нижня білизна не була призначена для видимості. Однак на цьому етапі над основним одягом починає виднітися стоячий комір.
Волосся вкрите різноманітними головними уборами та вуалями, які, ймовірно, часто знімали вдома. Іноді під вуаллю носили шапочки, а іноді тканину зав'язували у стилі тюрбана. Раніше їх обгортали у формі вісімки, але до XI століття було прийнято кругове обгортання, можливо, зашите у фіксоване положення. У XI та XII століттях головні убори або вуалі стали довшими.
Знайдено велику різноманітність взуття: сандалі, капці та чоботи до середини литки – все це поширене в рукописних ілюстраціях та розкопках, багато з яких прикрашені різними способами. Червоний колір, який використовувався імператорами в чоловічому взутті, насправді є найпоширенішим кольором жіночого взуття.
Хоча іноді стверджується, що покривало для обличчя було винайдено візантійцями, візантійське мистецтво не зображує жінок із закритими обличчями, хоча зазвичай зображує жінок із закритим волоссям. Вважається, що візантійські жінки поза придворними колами добре закутані на публіці та були відносно обмежені у своїх рухах поза домом; їх рідко зображують у мистецтві.
Сформувалася під впливом давньогрецької, давньоримської, частково малоазійської та кавказької кухонь. В свою чергу справила вплив на сучасну грецьку кухню та кухню Османської імперії.
Перегони на колісницях проводилися з ранньої епохи до 1204 року, ставши одними з найдовших безперервних спортивних подій у світі[133][134]. Міми, пантоміма та деякі виступи диких тварин були популярними до VI століття[135]. Оскільки християнським єпископам та поганським філософам не подобалися ці види діяльності, державне фінансування їх припинилося, що призвело до їх занепаду та переходу до приватних розваг та спорту[136].
Перська версія поло під назвою циканіон, запроваджена хрестоносцями, використовувалася знаттю та міською аристократією у великих містах протягом середньої та пізньої епох, як і лицарський спорт, завезений із Заходу[137]. З часом ігрові настільні ігри, такі як табула, ставали дедалі популярнішими.
- Георг Острогорський, Історія Візантії (= Остроґорський Ґ. Історія Візантії / Пер. з нім. Анатолія Онишка. - Львів: Літопис, 2002. - 608 с.)
- Історико-архітектурний огляд Візантії
- В.О.Балух (2006). Візантиністика. Чернівці: Книги-XXI. ISBN 966-8653-50-5.
- Войтович Л. Домановський А. Козак Н. Лильо І. Мельник М. Сорочан С. Файда О. (2011). Л. Войтович, С. Сорочан (ред.). Історія Візантії. Вступ до візантиністики. Львів: Апріорі. с. 880. (link)
- Візантія: Крізь одинадцять століть її історії / Д. В. Степовик. — Київ: Дніпро, 2017. — 280 с. — ISBN 966-578-290-2.
- (рос.) Васильев А. А. История Византийской империи, Том I. Время до крестовых походов до 1081 г [Архівовано 6 травня 2007 у Wayback Machine.].
- (рос.) Васильев А. А. История Византийской империи, Том II. От начала Крестовых походов до падения Константинополя [Архівовано 6 травня 2007 у Wayback Machine.].
- (рос.) Диль Ш. История Византийской империи [Архівовано 22 липня 2011 у Wayback Machine.], 1919.
- Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
- (рос.) Гийу А. Византийская цивилизация / Первод с французского Д. Лоевского; Предисл. Р. Блока. — Екатеринбург: У-Фактория, 2005. — 552 с.
- (рос.) Каждан А. П. Византийская культура (X—XII вв.). — М.: Наука, 1968. — 232 с.
- (рос.) Сорочан С. Б. Византия. Парадигмы быта, сознания и культуры: Учебное пособие. — Харьков: Майдан, 2011. — 952 с.
- (рос.) Хвостова К. В. Византийская цивилизация как историческая парадигма. — СПб.: Алетейя, 2009. — 207 с.
- (рос.) Хвостова К. В. Особенности византийской цивилизации. — М.: Наука, 2005. — 197 с.
- М. Ф. Котляр. Візантія [Архівовано 2 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 534. — ISBN 966-00-0734-5.
- Віктор Трегубов. Візантія: зерна й плевели // Дзеркало тижня, 24 травня 2013
- Ігор Шевченко. Візантія і слов'яни
- Ігор Шевченко. Візантія та східні слов'яни після 1453 р.
- ↑ Sinclair A.T. The word «Rom». JGLS № 5 (3) (1909-10), с.33-42.
- ↑ Treadgold, Warren T. (1997). A History of the Byzantine State and Society. Stanford, CA: Stanford University Press, p. 137
- ↑ Treadgold, Warren T. (1997b). A History of the Byzantine State and Society. Redwood City: Stanford University Press, pp. 197, 384–385
- ↑ Kaldellis (2023). The New Roman Empire: A History of Byzantium. New York: Oxford University Press, pp. 21–22
- ↑ Stathakopoulos, Dionysios Ch. "Population, Demography, and Disease". In Cormack, Haldon & Jeffreys (2008), p. 310
- ↑ Milanovic, Branko (2004). "An Estimate of Average Income and Inequality in Byzantium Around Year 1000". SSRN Electronic Journal, 461
- ↑ Stathakopoulos 2008, p. 312
- ↑ Treadgold 1997b, pp. 931–932
- ↑ Treadgold 1997, p. 700
- ↑ Treadgold 1997, p. 841
- ↑ Stathakopoulos 2008, p. 313
- ↑ Treadgold 1997b, p. 1112
- ↑ Stathakopoulos, Dionysios Ch. (2023). A Short History of the Byzantine Empire. Short Histories. London: Bloomsbury Academic, p. 31
- ↑ Dagron G. (2011) L'hippodrome de Constantinople, Paris, Gallimard, 448 p.
- ↑ Browning, Robert (1992). The Byzantine Empire. Washington DC: The Catholic University of America Press, p. 98
- ↑ Stewart, Michael Edward; Parnell, David Alan; Whately, Conor, eds. (2022). The Routledge Handbook on Identity in Byzantium. The Routledge History Handbooks. New York: Routledge, pp. 10–11
- ↑ Judith Herrin. The Formation of Christendom. Princeton University Press, 1987
- ↑ Phillips, Jonathan. The Fourth Crusade and the Siege of Constantinople. 2004. pp. 222-226
- ↑ Kazhdan, Alexander, ed. (1991). The Oxford Dictionary of Byzantium. Oxford and New York: Oxford University Press, p. 623
- ↑ Bury, J. B. (1911). The Imperial Administrative System of the Ninth Century – With a Revised Text of the Kletorologion of Philotheos. London: Oxford University Press
- ↑ Guilland, Rodolphe. . Recherches sur les institutions byzantines, Tome I. — Berlin : Akademie-Verlag, 1967. — P. 202
- ↑ Pseudo-Kodinos. Traite des offices / PseudoKodinos ; introduction, texte et traduction par Jean Verpeaux. – Paris : Éditions du Centre national de la recherche scientifique, 19661, p. 189–192
- ↑ Bréhier, L. Le Monde byzantin / ed. Albin Michel / L. Bréhier. – Paris : A. Michel, 1949. – Vol. II : Les Institutions de l’Empire byzantin, p. 145, 175
- ↑ Verpeaux, J. Contribution à l’étudue de l’administration Byzantine / J. Verpeaux // Byzantinoslavica. – Prague, 1955. – Vol. XVI. – P . 288
- ↑ Manuelis, Philae. Carmina : 2 tom / Manuelis Philae; ed. E. Miller. – Paris : Typographeo imperiali, 1855–1857, t. 2, p. 419
- ↑ Bréhier, L. Le Monde byzantin / ed. Albin Michel / L. Bréhier. – Paris : A. Michel, 1949. – Vol. II : Les Institutions de l’Empire byzantin, p. 526
- ↑ Stein, E. Untersuchungen zur spätbyzantinischen Verfassungs-und Wirtschaftsgeschichte / E. Stein // Mitteilungen zur osmanischen Geschichte. – Hanovre, 1924. – T. II. – S. 34
- ↑ Acta et diplomata Graeca medii aevi sacra et profana : VI t. / ed. F. Miklosich et J. Müller. – Vindobonae : C. Gerold, 1860–1890, t. IV, p. 366, 388, 390
- ↑ Pseudo-Kodinos. Traite des offices / PseudoKodinos ; introduction, texte et traduction par Jean Verpeaux. – Paris : Éditions du Centre national de la recherche scientifique, 19661, p. 133-134
- ↑ Guilland, 1969, p. 7
- ↑ Manojlovic G. Le peuple du Constantinople de 400 à 800 après J. C. (фр.) // Byzantion. — 1936. — Vol. XI. — Livr. 2, p. 622
- ↑ Jones A. H. M. The Later Roman Empire 284—602. — 1964. — P. 1019
- ↑ Cameron A. Circus factions: Blues and Greens at Rome and Byzantium. — Oxford: Clarendon Press, 1976, p. 45
- ↑ Cameron, 1976, p. 11
- ↑ Козлов А. С. Политическая оппозиция правительству Византии в 476—491 гг. V в. Основные направления и социальное содержание // Античная древность и средние века. — Свердловск, 1988a. — Вып. 24. — С. 58—74
- ↑ Guilland R. Études sur l'Hippodrome de Byzance // Byzantinoslavica. — 1969. — Vol. 30, p. 14
- ↑ Козлов А. С. Политическая оппозиция правительству Византии в конце V в. // в кн. Проблемы истории государства и идеологии античности и раннего средневековья. — Барнаул, 1988b. — С. 82—92
- ↑ Чекалова А. А. Константинополь в VI веке. Восстание Ника. — 2-е изд., испр. и доп. — СПб.: Алетейя, 1997, с. 156—158
- ↑ Guilland, 1968, p. 26
- ↑ Yanssens Y. Les Bleus et les Vertes sous Maurice, Phocas et Héraclius (фр.) // Byzantion. — 1936. — Vol. XI. — Livr. 2, pp. 517—518
- ↑ Liebeschutz W. Administration and politics in the cities of the fifth to the mid seventh century: 425–640 // The Cambridge Ancient History / A. Cameron (ed). — Cambridge : Cambridge University Press, 2000. — Vol. XIV, p. 227
- ↑ Liebeschutz, 2001, p. 117
- ↑ Cameron, 1976, pp. 299—301
- ↑ Успенский Ф. И. Партии цирка и димы в Константинополе // Византийский временник. — СПб., 1894. — Т. 1, с. 14—15
- ↑ Guilland, 1968, p. 27
- ↑ Guilland, 1968, p. 33
- ↑ Liebeschutz, 2000, p. 228
- ↑ Cameron, 1976, pp. 11—12
- ↑ Успенский, 1894, с. 7
- ↑ Guilland, 1968, p. 4
- ↑ Louth, Andrew (2005). "The Byzantine Empire in the Seventh Century". In Fouracre, Paul (ed.). New Cambridge Medieval History. Vol. 1: c. 500 – c. 700, pp. 306–308
- ↑ Treadgold, Warren T. (1997b). A History of the Byzantine State and Society. Redwood City: Stanford University Press, pp. 82–83
- ↑ Liebeschuetz W. Administration and politics in the cities of the fifth to the mid seventh century: 425–640 // The Cambridge Ancient History / A. Cameron (ed). — Cambridge University Press, 2000. — Vol. XIV, p. 212
- ↑ Jones A. H. M. The Later Roman Empire 284—602. — Taylor & Francis, 1964. — Т. I—II, pp. 757—759
- ↑ Haldon J. F. Byzantium in the seventh century: The transformation of a culture. — Cambridge University Press, 1997, p. 96
- ↑ Dagron G. The Urban Economy, Seventh–Twelfth Centuries // The Economic History of Byzantium / A. Laiou (ed). — 2002, p. 403
- ↑ Howard-Johnston, James (2024). Byzantium: Economy, Society, Institutions 600–1100. Oxford: Oxford University Press, p. 67
- ↑ Kaldellis (2023). The New Roman Empire: A History of Byzantium. New York: Oxford University Press, pp. 397, 407–409
- ↑ Maksimović L. The Byzantine Provincial Administration under the Palaiologoi. — Adolf M. Hakkert, 1988, pp. 254—255
- ↑ Kaldellis (2023). The New Roman Empire: A History of Byzantium. New York: Oxford University Press, p. 444
- ↑ Rotman (2022). Slaveries of the First Millennium. Amsterdam: Amsterdam University Press, p. 85
- ↑ Lenski, Noel (12 August 2021). "Slavery in the Byzantine Empire". In Perry, Craig; Eltis, David; Engerman, Stanley L.; Richardson, David (eds.). The Cambridge World History of Slavery. Vol. 2: AD 500–AD 1420. Cambridge: Cambridge University Press, pp. 464–465
- ↑ Cavallo, Guglielmo. The Byzantines. Chicago, Illinois, University of Chicago Press, 1997, p. 2
- ↑ Cheynet, Jean-Claude. « L'administration impériale », (dans) Le Monde Byzantin II – L'Empire byzantin (641-1204), Paris, Presses Universitaires de France, 2007, p. 153
- ↑ Cavalo (1997) pp. 19-25
- ↑ Cavalo (1997) p. 44
- ↑ Rotman 2022, p. 83
- ↑ Kaldellis 2023, pp. 88, 321, 444, 529, 588, 769
- ↑ Treadgold 1995, pp. 63, 204
- ↑ Haldon, John (1999). Warfare, State and Society in the Byzantine World. London: UCL Pres, p. 68
- ↑ Kaldellis (2021a). "The Byzantine Empire (641–1453 CE)". In Fibiger Bang, Peter; Bayly, C. A.; Scheidel, Walter (eds.). The Oxford World History of Empire: Volume Two: The History of Empires. New York: Oxford University Press, p. 463
- ↑ Decker, Michael (2013). The Byzantine Art of War. Yardley: Westholme Publishing, p. 40
- ↑ Cormack, Robin; Haldon, John F.; Jeffreys, Elizabeth, eds. (2008). The Oxford Handbook of Byzantine Studies. Oxford: Oxford University Press, p. 559
- ↑ Пономарев А. Л. Эволюция денежных систем Причерноморья и Балкан в XIII–XV вв. – М. : Изд-во Московского университета, 2011, c. 481–483
- ↑ Roberts, Neil; Labuhn, Inga; Guzowski, Piotr; Izdebski, Adam; Chase, Arlen F.; Newfield, Timothy P.; Mordechai, Lee; Haldon, John (2018-03-27). "History meets palaeoscience: Consilience and collaboration in studying past societal responses to environmental change". Proceedings of the National Academy of Sciences. 115 (13): 3210–3218
- ↑ Treadgold, A History Of Byzantine State and Society 1997, pg 276
- ↑ Kaldellis 2023, p. 39
- ↑ Cyril Mango, Clive Foss, The Oxford History of Byzantium 2002, pg 87
- ↑ Morrisson, Cécile (2007). "Byzantine Money: Its Production and Circulation". In Angeliki E. Laiou (ed.). The Economic History of Byzantium (Volume 3). Dumbarton Oaks, pg 204-205
- ↑ Laiou, Angeliki E. (2007). "Exchange and Trade, Seventh-Twelfth Centuries". In Angeliki E. Laiou (ed.). The Economic History of Byzantium (Volume 2). Dumbarton Oaks, 703
- ↑ Mannas, Lisa (2008) Merchants, Princes and Painters: Silk Fabrics in Northern and Italian Paintings 1300–1550, Appendix I: III "Medieval Silk Fabric Types and Weaves", Yale University Press, p. 297
- ↑ Morrison and Sodini, Laiou, The Economic History of Byzantium Volume 1 2002, pg 205-206
- ↑ Morrisson, Cécile (2007). "Byzantine Money: Its Production and Circulation". In Angeliki E. Laiou (ed.). The Economic History of Byzantium (Volume 3). Dumbarton Oaks, pg 204
- ↑ Morrison and Sodini, Laiou, The Economic History of Byzantium Volume 1 2002, pg 205
- ↑ Matschke, Klaus-Peter (2007). "Commerce, Trade, Markets, and Money: Thirteenth-Fifteenth Centuries". In Angeliki E. Laiou (ed.). The Economic History of Byzantium (Volume 2). Dumbarton Oaks, pg 115-119
- ↑ W. Treadgold, A History of the Byzantine State and Society, 705
- ↑ Laiou, Exchange and Trade, 746
- ↑ Gilbert Dagron, Laiou, The Economic History of Byzantium Volume 1 2002, pg 432-433
- ↑ Olga Maridaki-Karatza, Laiou, The Economic History of Byzantium Volume 1 2002, pg 1106 and 1116
- ↑ W. Treadgold, A History of the Byzantine State and Society, 144
- ↑ Harl, Finances under Justinian Archived 2008-03-09 at the Wayback Machine.
- ↑ Treadgold, A History of Byzantine State and Society 1997, pg 277
- ↑ Norwich, John Julius (1995). Byzantium: The Decline and Fall. Knopf, 195, 229,260
- ↑ Treadgold, A History of Byzantine State and Society 1997, pg 281
- ↑ Heather, Peter (2007). The Fall of the Roman Empire: A New History of Rome and the Barbarians. Oxford University Press, 283
- ↑ Treadgold, A History of Byzantine State and Society 1997, pg 283
- ↑ Harl, Kenneth W. "Currency in the Isaurian, Amorian and Macedonian Ages (717-1092)". Early Medieval and Byzantine Civilization: Constantine to Crusades. Tulane University. Archived from the original on 2008-02-22
- ↑ Norwich, Byzantium: The Early Centuries, 6
- ↑ W. Treadgold, A History of the Byzantine State and Society, 445
- ↑ Harl". Archived from the original on 2008-04-16
- ↑ W. Treadgold, A History of the Byzantine State and Society, 450
- ↑ Laiou, Economic History of Byzantium 2002, pg 715
- ↑ Norwich, John Julius (1998). A Short History of Byzantium. Penguin, 241
- ↑ Harris, Jonathan (2003). Byzantium and the Crusades. Hambledon and London, 43
- ↑ W. Treadgold, A History of the Byzantine State and Society, 643
- ↑ W. Treadgold, A History of the Byzantine State and Society, 705
- ↑ George Finlay, A History of Greece: The Byzantine and Greek empires, pt. 2, A.D. 1057-1453, 150
- ↑ Norwich, Byzantium: The Decline and Fall, 163
- ↑ W. Treadgold, A History of Byzantine State and Society, 663
- ↑ Harris, Byzantium and The Crusades, 180
- ↑ W. Treadgold, A History of the Byzantine State and Society, 750
- ↑ W. Treadgold, A History of the Byzantine State and Society, 768
- ↑ Norwich, Byzantium: The Decline and Fall, 334
- ↑ Nicolle, David (2000). Constantinople 1453: The End of Byzantium. Osprey Publishing, 84
- ↑ Harvey, Alan. Economic Expansion in the Byzantine Empire, 900–1200. Cambridge, Cambridge University Press, 1989, pp. 103-104
- ↑ Crawford, Jack. "7 Interesting Facts About the Long Reign of Emperor Basil II". TheCollector. Retrieved 2025-04-10
- ↑ Harris, Byzantium and The Crusades, 25-26
- ↑ "Byzantine coins". Doaks.org. 8 May 2008. Retrieved 7 May 2008
- ↑ "History 303: Comnenian and Palaeogian Ages". Tulane.edu. Archived from the original on 5 October 2013
- ↑ "The Basilicon Episode (1304–ca. 1367)". Doaks.org. 8 May 2008. Archived from the original on 28 June 2008
- ↑ "The Stavraton Period (14th–15th centuries)". Doaks.org. 8 May 2008. Archived from the original on 7 August 2007
- ↑ Mango, Cyril. (1980) "Byzantium: the empire of New Rome". Weidenfeld and Nicolson. Page 40.
- ↑ Milanovic, Branko (2004). "An Estimate of Average Income and Inequality in Byzantium Around Year 1000". SSRN Electronic Journal.
- ↑ Brown, Peter (1976). "Eastern and Western Christendom in Late Antiquity: A Parting of the Way". Studies in Church History. 13, p. 8
- ↑ Casiday, Augustine; Norris, Frederick W., eds. (2007). The Cambridge History of Christianity. Vol. 2. Cambridge: Cambridge University Press, p. 9
- ↑ Kaldellis (2023). The New Roman Empire: A History of Byzantium. New York: Oxford University Press, p. 390
- ↑ Adams, Robert Merrihew (2021). "Nestorius and Nestorianism". The Monist. 104 (3), p. 366
- ↑ Angold, Michael, ed. (2006). The Cambridge History of Christianity. Vol. 5. Cambridge: Cambridge University Press, pp. 373, 375
- ↑ Brown 2008, p. 13
- ↑ Cameron A. Sacred and Profane Love Thoughts on Byzantine Gender // Women, Men and Eunuchs. — 1997, p. 8
- ↑ Jeffreys, Elizabeth (2003). Rhetoric in Byzantium: Papers from the Thirty-Fifth Spring Symposium of Byzantine Studies. Ashgate Publishing, Ltd. pp. 39–43. ISBN 0-7546-3453-1
- ↑ Conley, Thomas M. (1990). Rhetoric in the European tradition. New York: Longman. pp. 53–71. ISBN 0-8013-0256-0
- ↑ Cormack, Robin; Haldon, John F.; Jeffreys, Elizabeth, eds. (2008). The Oxford Handbook of Byzantine Studies. Oxford: Oxford University Press, pp. 681–682
- ↑ Kaldellis (2023). The New Roman Empire: A History of Byzantium. New York: Oxford University Press, p. 13, 138
- ↑ Jeffreys, Elizabeth (2008a). "Entertainments, Theatre, And Hippodrome". In Cormack, Haldon & Jeffreys (2008), p. 680
- ↑ Kaldellis 2023, pp. 187, 233
- ↑ Kazhdan, Alexander Petrovich, ed. (1991a). Oxford Dictionary of Byzantium. Vol. 2. Oxford: Oxford University Press, p. 2137, "Tzykanisterion"
 | Ця стаття містить перелік джерел, але походження окремих тверджень у ній залишається незрозумілим через практично повну відсутність виносок. (липень 2021) |