Мотрона Демешко-Стрешенцова
Мотрона Стрешенець-Демешко (на російський кшталт Стрешенцова; нар. 173? — пом. після 1791) — донька малоросійського (українського) козака, бунчукового товариша Київського полку Герасима Дем'яновича Стрешенця-Демешка. Двоюрідна сестра братів Розумовських по матері, 2-га дружина Григорія Теплова (побрались до 1759)[1][2].
Мала брата Кирила і сестер Ксенію та Євдокію, котрі вийшли заміж за Семена Кочубея й Івана Журавку відповідно, тимчасом як Марина Демешко, її далека родичка, у 1755 році пошлюбила колезького асесора Михайла Тихомирова, причому на весілля завітала навіть імператорка[2][3].
За свідченням Катерини II, літом 1756 її чоловік Петро Федорович, що на ту пору був в сварці із Єлизаветою Воронцовою[ru], своєю злообразною облюбеницею, неочікувано уподобав Мотрону. Стосунки з фавориткою розладила принцеса курляндська, а великий князь по обиклості не став приховувати від дружини подробиці нового роману. Щоб сподобатися дамі серця, Петро заміривсь упригожити кімнату «рушницями, гренадерськими шапками, шпагами й перев'язами, так аби вона нагадувала куток арсеналу». Сим любовним задумом він попередньо поділивсь з Катериною, імовірно, маючи на меті її подразнити, проте та вдала байдужість. Інтрижка протривала доти, поки августійше подружжя не перебралось на дачу. Закохані розлучилися, однак графиня спробувала зав'язати переписку. Вона почала з довгого листа на 4 сторінки, вимагаючи од Петра і зі свого боку писати їй раз або двічі на тиждень. Натомість кавалер роздратовано звелів їй передати, що йому бракує на це вільного часу. На тім їхні взаємини припинились[4][5].
У шлюбі з Г. Тепловим Мотрона родила сина Олексія[ru] (в майбутньому — київський і слобідсько-український губернатор), й доньок Марію (дружина Василя Чаадаєва) та Наталію (побралась з N Ледуховським). Після переїзду Григорія до Санкт-Петербурга мешкала якийсь час в Україні, де їй належали землі поблизу містечка Басань в с. Піски, Тополі, Лемеші (разом з Іваном Афендиком і Василем Дараганом), Пархомово (вкупі з О. Г. Закревським) та хутір Жуковський[2][6].
Жінка користувалась шаною свого кола. Приміром, видаючи заміж пасербицю, Яків Маркович запросив Мотрону й Кочубея посадженими батьками. В 1765 вона возз'єдналась з Григорієм у столиці, де мешкала наступні 10 років. Втім, щасливого подружнього життя не склалось, причиною чого історик Іван Каманін називає несхожість їхніх характерів. Зрештою, в 1776 році Мотрона забрала всі пожитки й подаровані речі, і попри умовляння мужа покинула родину, аби жити на «чужому утриманні», як стверджував Теплов у заповіті. Мабуть, останній проявляв до дружини ті неприглядні риси характеру, що і в ставленні до колег по службі, про його ж гомосексуальні зв'язки подейкував навіть Казанова[7]. Однак, судячи з заповіту, Григорій ставився до всіх членів сім'ї з любов'ю і довірою. Він залишив за Стрешенцовою можливість вдруге одружитися, наділив четвертю рухомої спадщини й сьомою частиною нерухомої, а також зобов'язав сина щорічно виплачувати їй 1000 рублів, а якщо вона забажає повернутись до рідних, то на різні дрібні знадоби — ще 500. Було теж завбачено, що у разі смерті Олексія обов'язок сплати грошової суми покладається порівну на чотирьох доньок[2].
Див. також
Примітки
- ↑ Кривошея В.В., Кривошея І.І., Кривошея О.В. Неурядова старшина Гетьманщини. — Київ : «Стилос», 2009. — С. 130, 357, 243. — ISBN 978-966-8009-84-6.
- ↑ а б в г Каманин И. М. К биографии Г.Н. Теплова // Киевская старина. — 1888. — № 11. — С. 89–94.
- ↑ Патроны, слуги и друзья. Русско-украинские неформальные связи и управление Гетманщиной в 1700–1760-х гг. Исследование и источники: монография / М. А. Киселев, К. А. Кочегаров, Я. А. Лазарев. — Екатеринбург : Изд-во Урал. ун-та, 2022. — С. 398, 488, 1153, 1164. — ISBN 978-5-7996-3381-3.
- ↑ Елисеева О.И. Петр III. — М. : Молодая гвардия, 2015. — С. 152–153. — ISBN 978-5-135-03833-1.
- ↑ Записки императрицы Екатерины Второй.— СПб., 1907.— С. 382—385.
- ↑ Описи Київського намісництва 70—80-х років XVIII ст.: Описово-статистичні джерела / АН УРСР. Археогр. комісія та ін.: Упоряд. Г. В. Болотовата ін.; Редкол.: Н. С. Сохань (відп. ред.) та ін. — Київ : Наук. думка, 1989. — С. 239–274. — ISBN 5-12-000656-6.
- ↑ Таїрова-Яковлева Т. Коліївщина: великі ілюзії / Тетяна Таїрова-Яковлева; пер. з рос. Т. Кришталовської. Друге видання. — Київ : ТОВ «Видавництво "Кліо"», 2021. — С. 52. — ISBN 978-617-7023-95-0.