Санта-Марія-делла-Салюте
| Собор Санта-Марія-делла-Салуте | |
|---|---|
| 45°25′50.19″ пн. ш. 12°20′4.97″ сх. д. / 45.4306083° пн. ш. 12.3347139° сх. д. | |
| Тип споруди | votive churchd[1] мала базиліка і octagonal churchd |
| Розташування | Італія, Венеція |
| Архітектор | Бальдассере Лонгена |
| Засновник | Ніколо Контаріні |
| Початок будівництва | 1631 |
| Кінець будівництва | 1681 |
| Будівельна система | Істрійський камінь |
| Стиль | Бароко |
| Належність | Римо-Католицька церква |
| Єпархія | Венеційський патріархат |
| Стан | частина об'єкта Світової спадщини ЮНЕСКО[d] |
| Оригінальна назва | італ. Basilica di Santa Maria della Salute |
| Епонім | Діва Марія |
| Присвячення | Our Lady of Good Healthd |
| Вебсайт | basilicasalutevenezia.it |
![]() | |
| | |
Собор Санта-Марія-делла-Салуте (італ. Basilica di Santa Maria della Salute) — собор у Венеції на Гранд-каналі в районі Дорсодуро. Виконаний у стилі бароко і є одним із архітектурних шедврів бароко. Розташовується навпроти Палацу дожів.
Побудована на честь позбавлення міста від епідемії чуми 1630—1631 років, яка забрала близько 100 000 життів, що становило більше третини населення міста.
1631 року молодий архітектор Бальдассере Лонгена приступив до будівництва з схвалення Великої Ради і дожа Ніколо Контаріні. Будівництво продовжувалося більш за півстоліття, і закінчилося в 1681 році. А освячений собор був після смерті архітектора.
За даними, що збереглися, для фундаменту церкви було використано більше мільйона дерев'яних балок, з них більше 100 000 було забито в дно як палі.
Так само, як і в церкві Іль-Реденторе, в соборі Санта-Марія-делла-Салуте щорічно служили месу на знак позбавлення від чуми. 21 листопада влаштовували свято Феста делла Салюте, аналогічним чином, від Палацу дожів до собору створювали понтонний міст.
Джерела
- Церква Санта-Марія делла Салюте, Венеція. (рос.) [неавторитетне джерело]
- В Венецію. (рос.) [недоступне посилання]
| Це незавершена стаття про церковну будівлю. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
- ↑ archINFORM — 1994.
